«Це для мене вже третя війна!» – сумно мовила 90-річна жителька Скороходового Валентина МАКСИМЕНКО, яка у січні відзначила свій ювілей.
Жахіття першої – Другої світової – закарбувалися ще у її дитячій пам’яті, коли фашисти виганяли людей із села, коли горіли хати й голосили жінки.
Трагізм другої – Афганської – і досі в її серці відлунює невимовним болем від непоправної втрати. Саме та, чужа війна, забрала у неї найдорожче – сина, який навічно залишився 27-річним.
А сьогодні старенька має одне бажання – щоб закінчилося, нарешті, страждання українців, спричинені російським терором: «Аби миру! То й дихати легше б стало…»
Хіба думала Валентина Панасівна, що на її долю випаде все те переживати?
Розповіла, що народилася у бідній сім’ї на одному із хуторів Фльорівської сільської ради, росла з двома братами – Іваном та Анатолієм. Була старшою між ними, але Бог дарував жінці милість пережити їх.
Заміж вийшла за односельця та ще й сусіда по вулиці Григорія Дмитровича. Так склалося, що вирядила його в армію на довгі чотири роки і весь цей час вірно чекала свого обранця.
Тим часом у молодій родині підростав первісток Віктор. Після демобілізації чоловік, попри те, що із села не випускали, все ж подався у пошуках роботи до Харкова.
«Його, як механіка, готові були прийняти залюбки, але ж не було приписки, тому довелося повертатися додому, – поділилася спогадами Валентина Максименко. – Дорогою вирішив спробувати щастя на Артемівському авторемзаводі. І таки пощастило. Так ми й оселилися у промисловому селищі.
Спочатку квартирували, потім від підприємства отримали кімнату, а тоді вже й будуватися стали. У родині з’явилося ще двійко дітей – син Микола й донечка Олена.
Чоловік пропрацював на ремзаводі аж до його розпаду, після чого перейшов за хлібну базу. Його умілі руки цінували скрізь».
Валентина Панасівна теж спробувала різних заробітків: і на тому ж заводі, і з дорожниками укладала каменку зі Скороходового на Нову Кочубеївку, і дітей у дитсадку нянькувала. Тяжко працювала на пекарні й хлібозаводі.
«Та воно усю дорогу було нелегко, – зазначила жінка. – Зраділа, коли трапилася нагода йти техпрацівницею в аптеку. Ото там і доробила до пенсії».
Нині Валентина Панасівна проживає разом з донькою. «Бабуся наша молодець, – відгукнулася про матусю Олена. – Попри те, що здоров’я дозволяє їй з ходунками поволі рухатися кімнатою, вона по можливості намагається щось допомогти по дому. Супу наварить – і то вже мені поміч. Та й сумувати їй не дають онуки і правнуки».
Не обділяють Валентину Максименко увагою побратими сина – колишні воїни-афганці, навідують її, зокрема, у День виведення військ з Афганістану, вшановують пам’ять сина на його могилі. І це для старенької є дуже цінним.
У день ювілею з вітаннями, квітами й подарунками прибули до її оселі керівники Скороходівської селищної ради Валерій Штепка і Таміла Підпала. Вони ж потурбувалися й про те, аби старенька отримувала газету «Сільські новини».
А людині у віці багато й не треба, аби тільки не забували, турбувалися й шанували як рідні, так і односельці. Цим і щаслива нині Валентина Панасівна Максименко.
Наталія ЛОСЬ
