У перші місяці війни Чутівщина прийняла чимало людей, яким через бомбування довелося покинути свої домівки, аби почати життя з нуля у новому, безпечнішому місці. Тоді на сторінках «Сільських новин» друкували життєві історії тих, хто отримав статус внутрішньо переміщених осіб. І кожен з них сподівався, що повернеться до рідного міста, села чи селища максимум через пів року. Вірила у це й жителька Херсону Вікторія, яка разом із сином і батьком знайшла прихисток у Флорівці.
На запитання, чому обрала саме наш край, жінка відповіла: «Мій батько з Полтавщини, родом з Пирятинського району. А у Флорівці був знайомий, який пообіцяв допомогти з житлом. Тому й поїхали сюди, де тихо, аби перечекати лиху годину та повернутися додому».
Виїжджали із зони бойових дій наприкінці серпня. Емоції, які вирували в душі від того, що лишали квартиру, дачу, усе нажите, вповні зрозуміє лише той, хто сам це пережив. Та рятували передусім своє життя.
Жінка із сумом зазначила на початку нашої розмови: «Ми перетворилися на бомжів – без місця проживання, речей і статусу в суспільстві. Але ж ми не винні, що війна прийшла саме у наші домівки».
Пригадує, як раділи, коли Херсон звільнили з окупації. Та радість була недовгою, бо ворог перетворив життя містян на пекло, нещадно обстрілюючи це нескорене місто. І смерть чигає там на кожному кроці.
Тож стало зрозуміло, що облаштовуватися потрібно на новому місці та адаптуватися до умов сільського буття.
Одразу після переїзду поневірялися із житлом. Та врешті у Флорівці знайшли хату для тимчасового проживання. Газ у будинку був відрізаний. Тому спочатку користувалися електроплитою, а коли почалися довгі блекаути з вимиканням електроенергії, довелося шукати кошти на підключення газопостачання.
Пригадує, що тоді за цю послугу заплатили 1800 грн. Але це не так і багато порівняно з тією сумою, яку вони витратили, коли підключали газ до другого, уже свого будинку. Бо ж з першої хати їм довелося вибратися. Тоді навіть подумували виїздити до Миргородського району. Зупинило лише те, що син уже призвичаївся до школи, знайшов собі тут друзів. Тому, коли запропонували їм хату у Флорівці, вирішили таки лишитися з надією, що ненадовго.
«Взялися облаштовувати нове житло. Господарка будинку нам його віддала за умови оформлення на нього документів. Старші син і донька допомогли мені з цим», – розповідає Вікторія.
Хата довго стояла без господаря, тож і була досить занедбаною. Та ще й через пошкоджену покрівлю на веранді дощова вода затікала по стінах, завдаючи шкоди будівлі. Та, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Відремонтували дві кімнатки. На жаль, на оті дві чи три тисячі гривень допомоги ВПО від держави з ремонтом дуже не розженешся. Ледве на їжу і комуналку вистачає.
Жінка бідкається: «Коли у 2022 році мішок борошна коштував десь 320 гривень, то зараз понад 500 гривень. Дуже ціни підскочили. Всюди в Інтернеті повно реклами та інформації про різні благодійні фонди. Тож я скрізь телефонувала і просила допомогти нам з ремонтом житла. І всюди – відмова: «Ми таким не займаємося».
Знаєте, найстрашніше те, що ми опинилися за бортом держави і життя. Ми і там нікому не потрібні були, і тут теж – нікому не потрібні».
Тому, як і багато внутрішньо переміщених українців, чітко усвідомила, що слід не сподіватися на когось, не чекати допомоги, а розраховувати на себе.
Так потихеньку і виживають. Обробляють 45 соток городу, тож овочі мають свої. Вирощують птицю. А торік восени скористалися нагодою і взяли участь у гуманітарному проєкті самозайнятості у птахівництві. Тоді отримали 20 курчат бройлерів, яких виростили на м’ясо.
Вікторія влаштувалася на суспільно-корисні роботи. Влітку, зокрема, допомагала з поточним ремонтом Вільницького будинку культури. Його завідуюча Ольга Медянська схвально відгукувалася про робітницю: «Відповідальна, старанна, працьовита».
Нині Вікторія працює у Новокочубеївській школі на суспільно-корисних роботах, куди добирається щодня.
Взагалі ж зізнається, що в цілому вдалося адаптуватися, але і досі пригнічує відсутність важливих елементів цивілізації. Так, у селі немає постійно діючої торговельної точки, окрім кіоска. Добиратися ж за продуктами та іншими товарами до Петрівки чи Скороходового теж тяжкувато, коли не маєш власної автівки, адже автобус їздить до Вільниці і Флорівки тільки раз у тиждень. А коли простуєш пішки до села не один кілометр, а повз тебе їдуть автівки і не зупиняються – то й взагалі сумно.
«У нас у Херсоні водії людяніші. Колись, було, замело снігом, і громадський транспорт не виїхав на маршрути. То на автобусній зупинці власники авто зупинялися і пропонували підвезти людей у той чи інший район», – розповідає Вікторія.
Така ж ситуація і з соціальною сферою віддалених Вільниці і Флорівки.
Уже давно немає школи, торік перестав функціонувати дитячий садок. Будинок культури лишився єдиним діючим осередком громадського життя. Але він потребує вкладень.
Вікторія ділиться враженнями від концертів, які відбуваються у сусідніх Первозванівці та Новій Кочубеївці. Жінка дивується, чому у Флорівці та Вільниці місцеві сільгоспвиробники не дбають так про своє село, як Олексій Порохня чи Ігор Карнаух.
«Дали б по тисячі гривень – і, дивись, ремонт у будинку культури можна доробити, або костюми сценічні придбати для діток, які займаються там художньою самодіяльністю», – ділиться роздумами Вікторія.
Вона переконана, що війна не повинна забирати дитинство в українських дітей, дорослі мають турбуватися про їхнє ментальне здоров’я.
Її син, хоч і адаптувався у місцевий соціум та із задоволенням навчається у Новокочубеївському ліцеї, але ще й досі скучає за друзями з Херсону. На жаль, серед них є і загиблі.
Вона і сама сумує за своїм містом, за рідними, які теж роз’їхалися по світах. Її п’ятирічну онуку син вивіз після сильного обстрілу з Херсону до Миколаєва, де теж неспокійно. Серце крається, коли маленька дівчинка, зачувши тривогу під час відвідин Полтави, хапає її за руку і схвильовано лепече: «Бабусю, треба бігом йти, треба ховатися…» І на дівча не діє навіть бабусине заспокійливе: «Не бійся. Це ж не Миколаїв, тут тихіше».
Донька Вікторії виїхала до Польщі. Вона кликала і матір з собою. Але та тоді відповіла: «Ми таке пережили, то будемо уже в Україні». А зараз той оптимізм де й подівся. Жінка із сумом зізнається: «У мене надії усе менше і менше… Зовсім не бачу перспективи для таких, як ми».
Долати труднощі уже звикли, а от боротися з байдужістю і непотрібністю так і не навчилися…
Оксана ЧЕРКАС.
Фото автора.
