Катерина Дмитрівна Добридень родом з Малих Сорочинців, що на Миргородщині, але яскраво заявила про себе сумлінною роботою у нас, на Чутівщині.
Усе її трудове життя минуло у радгоспі імені ХТЗ, де невтомна трудівниця забезпечувала якісний приплід великої рогатої худоби. Працювала техніком зі штучного запліднення корів, не покладаючи рук, за що має високі державні нагороди – ордени Трудового Червоного Прапора та «Знак пошани», а ще – срібну медаль з виставки досягнень народного господарства України.
Після закінчення семирічки Катерина вступила до Хомутецького ветеринарного технікуму на зоотехнічне відділення. За направленням потрапила у Петрівський звірорадгосп, де, окрім цінних хутрових звірів, утримували ще й ВРХ.
Зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм Петровичем познайомилася під час проходження практики у Василівці. Зустрілися у клубі на танцях, і він одразу вирішив: «Оце моя дівчина».
«У період розлуки писали один одному листи, а невдовзі він забрав мене до себе у Розпашне, – пригадує Катерина Дмитрівна. – Він був шофером у радгоспі. То одного разу, їдучи у справах через Чутове, прихопив із собою і мене. Заїхали у відповідну установу, аби нас розписали, а на дверях величезний замок висить. Тож якийсь час жили у цивільному шлюбі, бо за роботою не було можливості поїхати ще раз у райцентр. Та згодом усе ж уклали шлюб, народили сина Геннадія. Понад двадцять років я прожила із свекрухою душа в душу, поважали й розуміли одна одну. А нині я сама вже сорок років свекруха. Коли люди кажуть: «Гарна у тебе невістка», то я відповідаю: «Не невістка, а донечка!» Догодив таки нам синочок з нею».
На мить замовкла, а потім і сумом повідомила, що сина рано не стало – у 50 років.
Саме невістка Антоніна Валентинівна віднедавна проживає зі старенькою, доглядає за нею і з повагою мовить: «Катерина Дмитрівна красива жінка, добра й порядна людина. Ніколи ні з ким не сварилася, нікого не звинувачувала, жодного поганого слова на чиюсь адресу не сказала. До сих пір охоче спілкується у телефонному режимі зі своїми приятельками, і таке відчуття, наче дійсно ходять одна до одної в гості.
Катерина Дмитрівна зі своїм чоловіком постійно дбали для нас, допомагали чим могли. Я це дуже ціную і вдячна за все».
Катерина Добридень у бурхливих трудових буднях уміла таки віднаходити хвилинку для свого захоплення – вишивання. Каже, що перейняла те рукоділля від матері. До речі, два матусиних килими береже як сімейну реліквію, вони й досі прикрашають стіни її оселі.
«За свій вік я багато чого нашила! – розповіла жінка. – Картини он на горищі складені, рушники пороздавала. А ще були часи, коли співала у радгоспному хорі»
У розмові старенька пригадала, як була депутатом районної ради, як привозили на сільськогосподарську виставку у Чутове худобу. «Наших корівок здалеку було видно!» – мовила у захваті.
На жаль, час швидкоплинний. Зараз, тримаючись за два ціпочки, потихеньку пересувається двором. З господарства – собака та курка з півнем.
Розповіла Катерина Дмитрівна, що любить читати. Каже, хоч очі і у двох окулярах, та все ж цікавиться «Сільськими новинами», романами з життєвими історіями. Є і вдома книжки, і з бібліотеки їй приносять.
26 липня Катерина Добридень святкуватиме поважну дату від дня народження. Звичайно ж, очікуватиме найрідніших, онуків та правнуків, знає, що завітає і староста Василівського старостинського округу Лариса Ярошенко.
«Лариса Володимирівна частенько навідується, цікавиться здоров’ям, і мені така увага надзвичайно приємна», – говорить бабуся.
Саме такі маленькі прояви турботи, поваги й любові творять дива, завдяки чому людині у віці хочеться жити й радіти світу.
Наталія ЛОСЬ.
Фото Л.Ярошенко.
