Ніна Лиховид на перший погляд схожа більше на містянку, ніж на жительку села. Хоча насправді вона уродженка Вільхуватки, а нині проживає у Гряковому, куди 45 років тому вийшла заміж.
Народилася у родині колгоспників, закінчила місцеву школу. Мріяла стати медиком, але так сталося, що вступила до Полтавського технікуму транспортного будівництва. Завдяки своїй професії побувала у багатьох куточках колишнього союзу. За направленням півтора року працювала у віддалених областях.
На одному із об’єктів будівництва важливої автодороги була лаборантом. «У мої обов’язки входив аналіз якості бітуму, щебню, асфальту, інших матеріалів, які використовували для прокладання доріг, контроль за коткуванням асфальту і його товщиною», – пригадала Ніна Олексіївна.
Але із трьох обов’язкових років вона пробула у далекому краї лише половину – її майбутній чоловік Микола Миколайович не став чекати кохану так довго, тож попіклувався, аби вона завчасно повернулася додому. А вже у серпні 1979 року молодята побралися. Попервах планували їхати у місто, та обом знайшлася робота у гряківському колгоспі. Микола Миколайович працював спочатку електриком, згодом – головним енергетиком, Ніна Олексіївна обійняла посаду інженера з техніки безпеки. У 1983 році жінку обрали депутатом сільської ради, і одразу ж підтримали її кандидатуру на посаду секретаря.
«Стала я працювати в органах місцевого самоврядування при сільському голові Любові Іванівні Шепелюк, – розповіла Ніна Лиховид. – На той час я була молодою, недосвідченою, тож вона дуже допомагала мені опановувати нову справу, за що я їй до цих пір безмежно вдячна. Було, звичайно ж, усього, але завдяки надійній підтримці все вдавалося долати й працювати далі. Колектив був злагоджений: окрім голови й секретаря, працювали головний бухгалтер, касир, техпрацівник.
Так непомітно для мене й злетіли двадцять років на цій посаді. Шкода лише, що через погіршення здоров’я довелося покинути роботу, не допрацювавши до виходу на заслужений відпочинок. Як не вмовляла мене Любов Іванівна, та обставини виявилися сильнішими».
З особливою любов’ю розповіла Ніна Лиховид про свою родину. «У мене був найкращий у світі чоловік, – не стримуючи сліз, мовила жінка, бо вже восьмий рік, як його не стало на цьому світі. – Микола родом із Грякового, зростав у простій порядній родині. Його батько Микола Маркіянович був шанованою у селі людиною, трудився комбайнером, мати Олександра Іванівна працювала бухгалтером. Після одруження ми пожили разом з ними недовго. За їхньої підтримки і підтримки моїх батьків побудувалися через дорогу від свекрів. Жили, як одна сім’я. Не пригадую жодного випадку якогось непорозуміння зі свекрухою.
Виховали вони добропорядним і свого сина, мого чоловіка. Умілі руки мав, хазяйновитий, турботливий, працьовитий. Наші діти Олександр і Анатолій часто згадують його, кажуть: «Він же у нас золотим був!» Добрі згадки про дідуся залишилися і в онуків Мілани та Ані.
Смерть коханого чоловіка пережила завдяки турботі дітей. Вони не дали мені зневіритися, втратити радість від життя. Наполягли, аби я залишалася такою ж, якою любив мене чоловік».
На запитання, яке традиційно ставимо жінкам щодо їхніх уподобань, чи хобі, як нині модно говорити, Ніна Олексіївна відповіла, що дуже любить співати, бо сама із співочого роду. Завжди брала активну участь у художній самодіяльності. Але зі смертю чоловіка, а нині з початком війни не наважується вийти на сцену, та й хвилювання за молодшого сина, який нині боронить Україну, не налаштовує на пісню. Вона щодня йде до старостату, де розгорнули пункт із плетіння маскувальних сіток, і там у спілкуванні з приятельками знаходить розраду.
Як і багато жінок, Ніна Олексіївна вміє і в’язати, і вишивати, але все те робила для родини, не виставляла своїх робіт на загал. До речі, після смерті чоловіка стала писати вірші, які, як говорить сама жінка, «колись може опублікують діти».
Свято береже вишиті речі, виготовлені її рідними у різні часи. «Це ж чийсь труд, у який вкладена часточка душі того, хто це створював. Це моє, родинне, а родиною я дуже дорожу», – мовила наостанок Ніна Лиховид.
Наталія ЛОСЬ
