Ірина Корх третій рік мешкає у Зеленківці і своє життя під окупацією нині згадує, як страшний сон.
У її рідну Петропавлівку Куп’янського р-ну Харківської області ворожі війська увійшли у перші години війни. І той жах тривав пів року.
«У нас було трохи легше, бо ми жили на околиці, – розповіла під час нашого випадкового знайомства Ірина Іванівна. – На нашій території «господарювали» буряти. Бувало, вийдеш із підвалу до колодязя по воду, а їхній вояка направить на тебе зброю, мовляв, хутко назад. А у центрі села стояли кадирівці, то там таке коїлося…
Коли зайшли, нарешті, українські війська, ми полегшено зітхнули, бо ж хоч із підвалів можна було вийти. Але небезпека чатувала з усіх боків. Через відсутність комунікацій, постійні обстріли оголосили евакуацію. Спершу не примусову. Казали, хто бажає, той може їхати, при цьому дозволялося взяти лише документи і змінний одяг на один раз.
Переночували ми із сусідами у погребі, а на ранок вирушили таки до центру села, де мав бути евакуаційний автобус. Йдемо. Кругом стрілянина, а в голові одне: «Дійдемо чи ні?»
У центрі вже було людей чимало. У визначений час автобус не приїхав, усі захвилювалися. Хтось повідомив, що дорогу, яка пролягала в оточенні лісових насаджень, ретельно перевіряють на безпечність українські військові.
У невимовній тісноті доїхали до Куп’янська, а там – через річку Оскіл міст розбитий. Скомандували нам дуже швидко перебратися на протилежний берег в обхід через прилегле село. Серед евакуйованих були старенькі люди, з ціпками. Як же їм швидко? Але якось таки дісталися вказаного місця, де пересіли в інший автобус. Після фільтрації нас довезли до Шевченкового, а там уже хто куди хотів. Хтось залишився там на розселення, хтось вирушив до Харкова й далі.
Зателефонувала я своїй невістці, яка на той час уже жила у Зеленківці. Вона знайшла транспорт і забрала мене до себе.
Їй з дітьми вдалося виїхати з окупації у перші дні війни, хоча й наражали себе на небезпеку. Спершу поїхала до подруги у Канів, але ж, як мовиться, гості дорогі лише кілька днів. То ж розуміла, що десь треба шукати житло. Тим часом її чоловік, а мій син воював. Розповів ситуацію своєму побратиму, який був родом із Зеленківки, і той порадив їхати у його рідне село, бо ж знав, що там пустує хата, придатна для проживання.
Ми попервах тіснилися удев’ятьох у тій хатині: крім нас із невісткою і дітьми, ще її мати і бабуся, подруга також з дітьми. Справді, як у рукавичці. Скрутно було, звичайно ж. Ні роботи, ні городу. Але нам дуже допомагали місцеві жителі, підтримував матеріально син.
Згодом невістка переїхала на сусідню вулицю, а я залишилася з її рідними. Так утрьох і мешкаємо. Обжилися, обробляємо город, утримуємо птицю. У центрі зайнятості мені запропонували роботу, тож із жовтня минулого року я працюю соціальним робітником, доглядаю за десятьма особами. Зразу хвилювалася, чи справлюсь. Але звиклася, та й люди хороші попалися.
Попервах жила думкою про повернення додому. Зараз же всяка надія згасла. Немає нашої вулиці, як і усього села… Односельці, хто ще залишався у Петропавлівці, повідомляли мені, що зруйновано, хто і що виносить з мого двору. Прикро було те чути, бо ж грабували покинуте обійстя сусіди… Торбинка з парою змінної білизни – то все, що я змогла взяти з нажитого і надбаного своїм трудом».
Розповідь записала
Наталія ЛОСЬ
