Андрій Олійник із Кременчука тиждень лежав у госпіталі в Харкові після поранення, перш ніж йому зробили першу операцію на руках.
Андрій Олійник із Кременчука отримав важке поранення на війні та втратив обидві руки. «Полтавська думка» поговорила з 50-річним ветераном та його дружиною Світланою про те, як чоловік проходив лікування і протезування та як зараз адаптується до цивільного життя.
До служби Андрій Олійник був приватним підприємцем у сфері будівництва. Він пішов захищати Україну добровольцем у 2022 році. Своє рішення пояснює тим, що не хоче, щоб у нашу країну прийшла Росія:
– Я працював у Росії багато часу і знаю, яка вона зсередини. Коли від Москви від’їжджаєш на 300 кілометрів, цивілізація закінчується. Спочатку мені відмовляли у військкоматі, довелося через знайомих у Кременчуці шукати можливості служити. Заяву я подав із перших днів, а забрали мене у травні 2022 року.
Чоловік раніше проходив строкову службу у військах спеціального призначення, мав хобі – мисливство. Тож він потрапив в окремий батальйон спеціального призначення, який «перекидали» у різні бригади для підсилення.
Перше мінно-вибухове поранення Андрій Олійник із позивним «Шепіт» отримав у грудні 2022 року: тоді у руку потрапили два уламки, вибух пошкодив плече – висмикнув його з суглобної сумки. Чоловік каже, що плече болить і досі. За два тижні після поранення військовий повернувся на службу.
14 квітня 2023 року «Шепіт» отримав важке мінно-вибухове поранення в районі Бахмута.
– Уламки потрапили в око, обличчя трохи підсмажилося. Розтрощило руки, пальців фактично не було, бо я ними прикрив обличчя. Але все ж крізь пальці уламок залетів у око.
У військового були пошкоджені уламками руки та ноги. Побратим, який перебував поряд з Андрієм Олійником, не постраждав і надав йому першу допомогу.
– Він на мене турнікети й накладав – і мої два, і свої два використав на 4 кінцівки. Якби не він, думаю, я б не вижив. Ми тоді були з досить великим бойовим досвідом, заганяли автівки у передмістя Бахмута й закидали їх сміттям (щоб замаскувати – ред.). Якщо ти легкий поранений, то чекаєш до ночі, щоб тебе евакуювали, а якщо важкий, то хлопці розкопували автівку. Тож мене досить швидко евакуювали. Але я це з провалами пам’ятаю.
За кілька кілометрів від лінії зіткнення на пункті первинного огляду пораненого бійця прийняв лікар, і виявилося, що він офтальмолог.
– Він мою голову поклав собі на коліна прямо на траві та зробив операцію на оці – витяг уламок та зашив. Мені пощастило, – згадує наш співрозмовник. – Але ще певний час я пораненим оком не бачив.
«Шепіт» зізнається, що його дружина Світлана дуже переживала, коли дізналася про його поранення. Її брат загинув на війні.
– Коли мій чоловік тільки отримав поранення, дівчата-медикині йому допомогли, і він мені подзвонив, – ділиться спогадами дружина військового. – Ми розмовляли, але він не пам’ятає цієї розмови взагалі. Він сказав: «Я живий, але зможу тебе обіймати на 80 %, у мене немає рук». Я відповіла: «Нічого страшного, виживемо».
Важкопораненого чоловіка евакуювали до Харківського військового шпиталю, у відділення гнійної хірургії.
– «Тикалися» по кількох лікарнях, але там усе було перевантажено, тож мене стабілізували, обкололи сильним знеболювальним і відправили аж на Харків. І це було *уйове місце з *уйовим ставленням. Відділення було совкове, старе, убите – як морг у найстрашнішому розумінні. Одна жовта лампочка висить на весь 30-метровий коридор. Катетери пацієнтам прив’язували під ліжком, щоб ми зайвий раз не вставали й не «шарилися» там.
За його словами, у шпиталі були перебої зі знеболювальним, а медсестра не знала, як перев’язувати ампутовану кінцівку, тож військовому довелося самому пояснювати їй, як це зробити.
– Одразу лікують легких і середніх. Коли важкий поранений, як правило, його не лікують, дивляться, чи є у цьому сенс. Він має тиждень полежати. Якщо за тиждень він не «відкинув копита», організм впорався, тоді беруться за лікування та операції, значить, виживе. Це важка умова війни, але жоден лікар вам у цьому не зізнається, – розповідає Андрій Олійник.
У перший день у шпиталі йому провели операцію на очах і стабілізували. А далі протягом тижня лише робили перев’язки, обробляли рани та кололи препарати, щоб підтримати організм.
– Після поранення ми почали його шукати, – каже дружина Андрія Світлана. – За направленням він мав потрапити у Дніпро. Ми обдзвонили все Дніпро, але там його не було, ми шукали далі і знайшли в Харкові. Мені сказали, що він у реанімації у тяжкому стані. Коли я приїхала в Харків, то знайшла чоловіка у гнійному відділенні, він просто валявся в коридорі. Його з реанімації «виписали» в коридор. За три доби його ніхто не протирав, не робив гігієни, і його шкіра просто злазила. Через троє діб у паху не було живого місця, а на шиї залишились огарки, обпалена шкіра.
За її словами, коли до поранених військових у шпиталь приїжджали родичі, їх не хотіли пускали, щоб не обурювалися та не влаштовували скандалів.
Лише через тиждень чоловіку зробили першу операцію на руках та перевели в палату.
– Перев’язки нормально не робили, усе під тими бинтами гнило, шкіру мазали бетадином – і все. Але шкіра була непомита, на ній залишилися огарки, земля та бруд. Ясно, що вона буде гнити. З нами був молоденький (трохи за 20) хлопчик Даня без ноги, вони з побратимом підірвалися на міні «Відьма». Побратим помер, а Данила пізно евакуювали, він багато часу провів у посадці.
У нього бинти прилипли до шкіри, то йому їх відривали «по сухому». Там було пекло, згадує Світлана.
Знайомий військовий розповів Андрію Олійнику, що в лікарні Мечникова у Дніпрі за оголошенням запросили волонтерів, які б допомагали медперсоналу. Біля кожних двох бійців чергував волонтер, який мив хлопців і виконував прості процедури.
– А в Харкові мене ніхто не відмивав, я був брудний. Дружина мене протирала серветками, коли приїхала, а серветка була чорна після моєї шиї! Я не буду мовчати. Я хотів того лікаря, який так зі мною поводився, застрелити! Бо такого ставлення до військових, як у відділенні гнійної хірургії військового шпиталю в Харкові, я не бачив ніде!
У Харківському шпиталі «Шепоту» ампутували долоні. За два тижні перебування там чоловіка перевели в Полтавську обласну лікарню імені Скліфосовського, де він провів ще близько місяця. Коли Світлані дозволяли залишитись у лікарні на ніч, вона спала на підлозі в палаті поруч із чоловіком.
– Коли в Полтаві йому розмотали руки, сантиметрів 10 вниз від ліктя ще була шкіра, а далі – без шкіри, просто м’ясо. Шкіра відірвалася, бо вона згнила в Харкові, – каже Світлана.
У лікарні імені Скліфосовського Андрію Олійнику провели реампутацію, а також видалили контужений м’яз на руці. Світлана пояснює, що зверху м’яз складався зі здорових тканин, а всередині, біля кістки, – з контужених, тож із часом вони гнили. Під час операцій у Полтаві організм ветерана почав негативно реагувати на наркоз, і чоловік швидше приходив до тями, ніж це має бути.
– Завідувач відділення судинної хірургії Олександр Безкоровайний – просто бомбезний чоловік! Він приходив раніше за всіх, кожного хлопця оглядав, приходив на перев’язки. Людина до кожного з хлопців ставилася, як до своїх дітей. Саме він витяг уламки з рук Андрія, – зазначає дружина військового.
У палаті разом із «Шепотом» лікувалися ще четверо бійців, у кожного з них була висока ампутація лівих ніг.
– Двох із тієї палати ми вже одружили, – жартує подружжя. – Ми й досі з ними спілкуємося.
У Полтаві приблизно через місяць після поранення військовий почав підійматися з ліжка та намагатися ходити.
Подружжя домовилося, що Андрієві пересадять шкіру, щоб урятувати частину рук вище зап’ястка. І коли вже мала статися операція, прийшло розпорядження Андрія Олійника та інших бійців терміново відправити у Львів, бо в Полтаву привезли інших поранених військових.
– Я так плакала, просила, щоб хоч Андрія залишили, бо ми вже домовилися про операцію. Але її так і не вдалося здійснити, нас перекинули на Львів, – каже Світлана.
– У військовому шпиталі у Львові все було дуже просто: взяли й відрізали ще по 8 сантиметрів від рук. Я «шуткую», що кожен хірург вважав своїм обов’язком від мене шматочок відрізати, – сміється військовий.
На думку подружжя, руки Андрія можна було врятувати, але цього не сталося через втрачений час.
– Руки можливо було врятувати в Харкові, але цим ніхто не займався. У мене не було пальців, але долоні були цілі, це я точно пам’ятаю, бо я це бачив своїми очима. А тоді почався некроз тканин, і потрошку відрізали…
Лікарі у Львові нарешті згодилися дістати всі уламки з ніг військовослужбовця. Цих уламків було 40.
– Кожен уламок у ньому гнив. Вони були в руках, ногах, навіть у тазовій кістці. У весь цей час, із 14 квітня до червня, уламки з ніг ніхто не діставав, ніхто не хотів цим займатися, – говорить Світлана Олійник.
Загалом чоловік пережив близько 20 операцій. Після того, як останні уламки вилучили, у нього виникли ускладнення: з’явився тромбоз третього ступеня, почорніли й почали лопатися пальці на ногах. І тепер довічно військовий змушений приймати препарати для розрідження крові.
– Нам пощастило, що не відрізали ноги, – підкреслює Світлана. – Треба розуміти, що після кожного поранення йдуть ускладнення. В Андрія є контузії, погіршення слуху.
Окрім операцій з ампутацій та вилучення уламків, ветерану у Дніпрі з рук видалили 6 невром (явище, коли нерви проростають у рубці та створюють вузли).
– Зараз мене найбільше хвилює гормональний розлад. Під час лікування мені кололи гормони, і я почав дуже набирати вагу. А ще сильно хвилюють фантомні болі, ніхто з ними нічого зробити не може. Я постійно відчуваю, як печуть долоні. Цей біль дуже сильний і нікуди не йде. Доводиться постійно приймати прегабалін, – говорить чоловік.
Окрім прегабаліну та препаратів для розрідження крові, військовий має все життя пити таблетки від підвищеного тиску й заспокійливе. І хоч як ветеран він має право на безоплатне лікування, не завжди вдається отримати необхідні ліки задарма.
Коли постало питання щодо протезування, Андрій Олійник дізнався, що водночас має право як на простий тяговий протез, так і на більш функціональний міоелектричний (іншими словами – біонічний).
– Але держава зробила хитрий законодавчий «бардак», що протезисти спочатку нав’язують простенькі тягові протези. Я маю не менше одного року з ним походити. Це обґрунтували тим, що повинна сформуватися кукса, бо вона змінює об’єм з часом. Я, як лошара, погодився, запротезувався цим протезом, а тепер мені відмовляють у міоелектричному, бо в мене вже є механічний. Мене, грубо кажучи, надурили. Я планував зробити й один, і другий, а мені кажуть, що ще рік маю чекати (щоб отримати міоелектричний – ред.).
Єдина перевага тягового протеза – він не боїться води, а отже, з ним можна приймати душ.
Біонічні протези керуються завдяки нервам та сигналам із головного мозку. Їх потрібно встановлювати якнайшвидше після ампутації та реабілітації. Бо інакше м’язи та нервові закінчення кукси атрофуються, і протез не працюватиме адекватно.
– Тяговий протез працює на тросах і керується плечем. Але ніхто з протезистів не каже, що за той час, поки ти рухаєш плечем і керуєш цим протезом, за рік у тебе атрофуються м’язи на руках, рука худне. Нерви та м’язи перестають бути функціональними. І тобі багатофункціональний протез уже не потрібен буде, а державі не треба буде на тебе витрачати мільйон, – зазначає Світлана.
Та все ж подружжя дізналося, що треба постійно тренувати м’язи рук. І Андрій Олійник після приймання знеболювального робив це, тому в нього залишилися гарні м’язові рефлекси.
Невдовзі «Шепіт» отримав простий міоелектричний протез. У центрі «Незламні» у Львові він став пацієнтом для тренувань протезистів, а за це чоловікові подарували протез.
– «Незламні» запросили фахівця з-за кордону, щоб він навчив їх протезувати руки. І вони покликали мене, бо я якраз ідеально підходив: одна людина, але немає двох рук, два місця для тренувань. Протези на 8 сантиметрів довші, ніж потрібно, тому шматок хліба до рота не піднесеш. Але і за те дякую.
За словами нашого співрозмовника, ці протези були старим розробленням, вони не надто якісні. Уже через місяць на пальцях луснула шкіра. Щоб змінити покриття, треба мінімум 10 тисяч гривень для однієї руки.
– Практично в будь-якому протезному центрі ставлять протези, роблять фоточки для інстаграму, а потім людина стикається з реальним життям. Як ключами відчинити двері, натиснути на кнопку на домофоні, газ запалити, взяти тарілку?
Чоловік зізнається, що вже побив удома купу тарілок. Також він не має змоги користуватися клавіатурою та мишкою, щоб працювати на комп’ютері.
– Якщо протези кольору шкіри, то це гімно. Він схожий на людську долоню, але насправді ним нічого не зробиш, бо в ньому відчиняються одразу 4 пальці. І тоді він стоїть у куточку, і його вдягати не хочеться.
Андрій Олійник хоче собі американський протез Taska, він функціональний і не боїться води. Проте один такий коштує 34 тисячі євро, а їх потрібно два. Крім того, для обох рук необхідні ротатори, які повертають кінцівки (350-500 тисяч гривень кожен) та системи Coapt (18 тисяч доларів кожна).
– Нам сказали, що тих грошей, які виділяє держава, на руку Taska нам не вистачить, треба додатково збирати кошти. Вистачить на інший протез за 22 тисячі євро. Але ми й на такий згодні, бо тоді в Андрія будуть руки, на яких усі пальці працюватимуть окремо. Він зможе натискати на код на дверях і заходити до під’їзду, – підсумовує Світлана Олійник.
За словами ветерана, після виписки зі шпиталю у Львові його не дуже охоче брали до реабілітаційних центрів, бо він потребує постійного догляду. Але в таких закладах не розраховано, що хтось із персоналу перебуватиме постійно поруч із пацієнтом, а отже, Андрія треба приймати разом із дружиною.
– Я у душі можу постояти під теплою водою лівим чи правим боком, але не можу робити гігієну самостійно. А в реабілітаційному центрі немає працівників, які будуть цим займатися. Також реабілітаційні центри не розраховані на сліпих людей, – коментує «Шепіт».
4 місяці після поранення військова частина не виплачувала Андрію Олійнику ні зарплату, ні допомогу. Світлана покинула роботу, оскільки Андрієві потрібен постійний догляд. За це їй нараховують стаж, а держава виплачує 2900 гривень. Хоча жінка зізнається, що їй одразу не хотіли призначати ці виплати. А коли погодилися, то додому до подружжя приходила комісія, яка перевіряла, чи дійсно Світлана піклується про чоловіка.
На запитання, як незнайомі люди реагують на Андрія, Світлана відповідає, що хтось відвертається, хтось ховає очі.
– У Львові така пошана до військових! Я прогулювався там, то люди підходять, обіймають, дякують. Я спочатку соромився, червонів трохи. Ніде такого більше не було, – додає «Шепіт».
– Хай люди не стають на місця для інвалідів! Для таких повинен бути великий штраф! Бо не можна нікуди приїхати та стати машиною, – обурено продовжує розповідь Світлана.
Її чоловік погоджується, що це велика проблема, особливо вона стосується тих людей з інвалідністю, які переміщуються на кріслі колісному. Бо їм треба набагато більше місця на парковці, ніж іншим.
– Тіло на крутій тачці стає на місце для інвалідів, ти йому робиш зауваження, а він нахабно каже: «Ну, виклич поліцію». А якщо набити йому морду чи зробити дірочки в його автівці, то скажуть, що псих-військовий, – каже «Шепіт».
Подружжя наголошує, що багато ветеранів не знають, на що вони мають право, або не мають бажання відстоювати свої права.
– Багато хто не знає, що можна раз на рік подаватися на допомогу на лікування від місцевого бюджету, якщо маєш групу інвалідності. У Кременчуці вона становить 8 тисяч гривень, а в Києві – 30. І у столиці треба раз подати документи, щоб щорічно її отримувати, а в Кременчуці треба приходити кожного року. Розумієте, мене ставлять у позу попрошайки, – обурюється Андрій Олійник. – Я б послав під три чорти цю допомогу, навіть папери на неї б не збирав. Але дружина хоче цим займатися.
Як людина з І групою інвалідності підгрупи А Андрій Олійник має право на поліпшення житлових умов. Для цього треба стати у чергу на житло, але через те, що він володіє 7 квадратними метрами в будинку батька (хоч і не живе там), чоловік не може цього зробити.
– Йому повинні видати квартиру, але на облік не беруть, бо є частка майна 7 квадратів. Ми на це сказали: «Дайте нам грошовий сертифікат, ми докладемо – й самі купимо квартиру». Але так не можна, – бідкається Світлана.
Також чоловік має право на позачергове забезпечення автівкою, але у фонді соціального захисту людей з інвалідністю йому відповіли, що авто ще ніхто не отримував.
– І це так в усьому, за що не візьмися. Така реальна картина. А в більшості хлопців немає можливості й досвіду копатися в юридичних моментах і вони тихенько спиваються вдома.
У реабілітаційному центрі Андрієві пояснили, що у фонді соціального захисту інвалідів йому можуть видати стілець для душу, щоб можна було купатися сидячи.
– У мене вже був досвід падіння у душовій, тож хотів замовити стілець. Але коли я пішов у фонд соціального захисту інвалідів, у них в каталозі такого стільця не було. Мені сказали подивитися на їхньому сайті, я пів дня його там шукав. Там є лише перелік виробників спеціальних засобів з адресами, але мені що, з’їздити до них? – обурюється чоловік. – На державному сайті немає каталогу засобів! А вже 14 років йде війна, у країні багато інвалідів! Чим вони там займаються? Я не хочу про це мовчати, я не для того воював!
Ветеран вважає, що у фонді соціального захисту осіб з інвалідністю повинні працювати власне люди з інвалідністю:
– Бо там працюють люди з усіма кінцівками й вони не розуміють потреб тих, хто до них приходить. Мені колись сказали, щоб я заповнив заяву. А я їм кажу: «У мене обох рук немає, що я вам буду заповнювати?» Їх треба розформувати, як і МСЕК.
Стикаються ветерани й з проблемами побутового та психологічного характеру. Особливо важко тим, у кого немає поруч близьких та рідних людей, немає підтримки.
– У кожного є проблеми з контузіями, з ПТСР. Дуже важливо, щоб було спілкування та соціальна допомога, – наголошує Світлана Олійник. – Хлопцю Дані, з яким ми познайомились у Харкові, згодом ампутували і другу ногу. Він довго не виходив на зв’язок, ми його шукали. А потім він набрав Андрія, подякував за турботу і сказав, що у нього була депресія, він не хотів жити. І додав: «Мені було соромно вам дзвонити. Але завдяки вам я взяв себе в руки та прийшов до тями».
– Я бачився з хлопцями-інвалідами, від деяких смердить, як від старого козла. Бо людина живе сама, й на своєму візку не може навіть помитися. Бо в нього візок 80 сантиметрів завширшки, а в’їзд у ванну кімнату – 60, – додає Андрій.
Подружжя зазначає, що натомість у США до людини з інвалідністю прикріплюють помічника, який супроводжує її всюди й допомагає адаптуватися до життя, вчить користуватися протезом і виконувати хатню роботу. У Канаді в магазинах, аптеках та супермаркетах немає сходинок, а на вході – кнопка великого розміру. Коли людина з інвалідністю натискає на цю кнопку, відкриваються двері, і вона може самостійно зайти/заїхати до приміщення.
– Велика кнопка для людини з інвалідністю знаходиться на висоті пояса. Людина може натиснути на неї рукою, ногою, коліном, плечем – що в неї є, й тоді двері відчиняться автоматично. Це в них умови до здачі будівлі в експлуатацію, інакше не отримають дозвіл на торгівлю, – пояснює «Шепіт».
Родина Олійників наразі живе у Дніпрі, бо там більше можливостей для реабілітації, ніж у Кременчуці. «Шепіт» підкреслює, що важливо не лише вилікувати людину після поранення, а й дати їй можливість пристосуватися до життя та працювати.
Андрій Олійник отримав пропозицію поїхати в Канаду і там навчати військових пілотувати дрони. Зараз він розмірковує над цією пропозицією.
Фото з особистого архіву Андрія Олійника
Ця стаття стала можливою за підтримки програми «Голоси України», яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
