Ой ти, мамо-Україно, рідна моя нене,
Твоя мова солов’їна – це життя
для мене.
Іван Нечитайло.
Благословенна земля полтавська! Скількох талановитих людей подарувала вона світу! Серед них і Нечитайло Іван Якович, уродженець села Огирівка колишнього Великобагачанського р-ну. Журналіст за професією (у 1965 році заочно закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка), Іван Якович пройшов велику і славну школу життя. Працював у редакціях Великобагачанської, Миргородської, Решетилівської, Шишацької районних газет. Працював на посаді заступника голови виконкому Шишацької районної ради та завідуючим відділу виконкому Полтавської обласної ради.
Його письменницькому та поетичному перу належать книги: «Важкі борозни», «Крутосхили», «Жайворонкове небо», «Поміж крутих берегів», «Далекі спалахи», «Вічно молода Марія», «Осінні подихи весни», «Михайлівське надвечір’я», «Треба жити», «А життя дається раз…», «Сміх – не гріх», «Арабески – душі сплески», «Свіча безсмертя», «Відлуння серця», «Небом осяяна», «Негаснучі зорі», «Мереживо душі», «Під небом древньої Диканьки», «Мар’янська осінь Тараса», «Труснула осінь золото з дерев», «Коваль не лиш своєї долі».
Після виходу на заслужений відпочинок Іван Якович у 1989 році переїхав до Михайлівки тодішнього Диканського р-ну, а згодом – до самої Диканьки. Цей період життя був найпліднішим у його літературній діяльності. На початку двохтисячних років Іван Якович познайомився з Анною Пантелеймонівною Горобець, яка до кінця його життя була добрим ангелом – сприяла творчій літературній діяльності. Завдяки їй Іван Нечитайло міг дозволити собі відкинути повсякденні клопоти і займатися літературною творчістю, у той час як вона взяла на себе всю домашню рутинну роботу. Останні роки поет проживав у Полтаві.
Шляхи-дороги Івана Нечитайла часто перетинали і Чутівщину. Перші дві його книги «Важкі борозни» (1985 р.) та «Крутосхили» (1990 р.) видані у харківському видавництві «Прапор», а редагував їх наш земляк Володимир Васильович Сосідко, який обіймав посаду головного редактора літературного відділу у цьому видавництві. З того часу і до кінця земного життя тривала їхня міцна дружба. Іван Якович неодноразово навідував Володимира Васильовича і в Харкові, де той тривалий час проживав, і на його «Евересті» (дуже точна і влучна назва від Леоніда Вернигори) – на одному з кочубеївських Шпилів, де проживала мати Володимира Сосідка, Поліна Євтихіївна, і він доживав свої останні роки.
За чаркою медовухи, мискою українського борщу та вареників, які вміло готувала мати Володимира Васильовича, друзі говорили про стражденну неньку-Україну, її солов’їну мову, про українських поетів та письменників, які чомусь завжди були меншовартіснішими за російських, хоч і заслуговували набагато більшої шани та поваги.
У народі мовиться, що коли людина талановита, вона талановита в усьому. І це справді так. Таким талановитим та здатним до всякого діла був і Іван Нечитайло: поет, письменник, гуморист, публіцист; агроном, столяр, інженер-механік, пасічник… Саме з кочубеївської пасіки поїхали до Диканщини (тодішнього місця проживання Івана Яковича) два вулики, якими щедро поділилася з письменником Поліна Євтихіївна. Шпилянський кочубеївський ліс, багаторазово сходжений ногами вірних друзів, пам’ятає їхні розмови, чисті пориви душ і сердець.
Лісовою стежиною, що стрічкою звивалася серед могутніх дубів, пролягав їхній шлях і до черняківської Маріїної долини. Можливо, саме там зароджувалася ідея написання віршованої повісті «Вічно молода Марія». І, безперечно, ця чарівна місцевість породила просту і живописну мову твору, сповнену вдалих епітетів, порівнянь, метафор:
Її Черняківка – село як село,
Таких на Вкраїні немало.
Дитинство безжурне її тут пройшло,
Тут юність її розквітала.
Звідсіль у життя, мов пташа із гнізда,
Політ свій найперший здійснила,
Й здавалось, ніколи ніяка біда
Не зможе обрізать їй крила…
…Де може струмочок отак дзюркотіть,
Як в їхнім старезному лісі,
Чарівністю пахнуть садів різноцвіть,
І жайвір співати у висі?
Щороку Іван Якович їхав на Маріїну долину, як на святу прощу, поклоняючись величі цієї молодої, сильної «української парижанки». Їхав зі своїми друзями, які обожнювали як його творчість, так і самого поета. Щоразу – відвідини музею Марії Башкирцевої у Черняківській школі, спілкування з учнями і дійство мистецтва на самій долині. У музеї також є його книги – частинка світлої душі письменника.
18 червня, у день 90-ої річниці від дня народження Івана Яковича Нечитайла, без сумніву його згадали добрим і щирим словом ті, хто його знав, хто захоплювався його талантом, і вкотре переконалися, що творчість поета благословенна і народна, невмируща і пророча, квітуча і жива. Вона і досі на часі.
Вероніка Канто
