За понад три роки війни Раїса Семко зазнала двох втрат – не стало зятя Несольоного Михайла Михайловича та цивільного чоловіка Гончарова Валерія Віталійовича. У мирному житті вони обоє відзначали день народження у червні – 8-го і 13-го відповідно. Але нині ці дні стали для родини поминальними.
Михайло Несольоний родом із Сніжківа, що неподалік Валок Харківської обл. Військову службу проходив із 2015 року, а загинув першого дня повномасштабної війни.
Підступний удар противника 24 лютого 2022 року прийняли на себе військовослужбовці окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського під містом Глухів Шосткинського р-ну Сумської області. Під час запеклого бою кілька воїнів отримали поранення. На допомогу побратимам негайно виїхав санітарний транспортер, маркований знаками Червоного Хреста, яким кермував молодший сержант Михайло Несольоний. Незважаючи на небезпеку, хоробрий воїн продовжував виконувати бойове завдання з евакуації побратимів, але потрапив під прицільний обстріл рашистів, які чітко бачили у прицілах знак Червоного Хреста. Медики встигли витягти поранених із підбитої машини, але врятувати Михайла не змогли.
На рідну землю тіло захисника вдалося привезти лише на 41-ий день після загибелі. Його тещі Раїсі Семко довелося для цього пооббивати пороги не одного кабінету, і нині вона дякує за сприяння і людяність колишньому військовому комісару Чутівського РВК Роману Піддубному.
33-річному молодшому сержанту Несольоному Михайлу за проявлені стійкість і патріотизм присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Про нього зняли не один телесюжет, а його вчинок безумовно буде прикладом незламності для нащадків, і в першу чергу для його чотирьох дітей. І найсумнішим є те, що четверта дитина – хлопчик – знатиме про батька тільки із розповідей рідних, бо ж він з’явився на світ у жовтні 22-го. Дитину назвали Михайликом на честь тата…
Смерть Михайла спонукала взяти до рук зброю Гончарова Валерія. На початку березня 2022 року 50-річний чоловік добровільно пішов служити до лав ЗСУ, потрапив до Національної гвардії. У першу відпустку прийшов лише через півтора року. У війську перебував на посаді стрільця, отримав відзнаку президента – медаль «За оборону України».
Доля берегла Валерія упродовж усієї служби, але під час чергового візиту додому через погіршення стану здоров’я він раптово помер.
Цивільна дружина з хвилюванням згадує той трагічний день, і водночас з любов’ю говорить про чоловіка, відзначаючи його позитивні риси: господарність, працелюбність, чуйність і турботу. Приємним спогадом для Раїси залишилось їхнє випадкове знайомство у 2018 році, коли вона працювала у одному з магазинів у місті Валки, а він – на тамтешньому цегельному заводі.
«Уже на третій день знайомства він здивував мене своєю турботою – приніс мені на роботу гарячий обід, – розповіла жінка. – А невдовзі запросив на свій день народження. Я погодилася за умови, якщо він прийде й забере мене з роботи. Яким же було його здивування, коли він побачив на прилавку квіти. «О! Так ти оце так до мене на іменини зібралася?» – мовив з порогу. На що я відповіла, що цього дня я також святкую день народження. Такий збіг обставин! Здавалося, сама доля нас звела!»
Потім вони разом поїхали працювати у Польщу, аби заробити на власне житло. Упродовж кількох років трудилися там заради створення комфортних умов для спільного проживання. У колишньому шовкорадгоспі на околиці Чутового придбали хату, скупили все необхідне для побуту.
Про матеріальні статки родини турбувалися разом: Валерій отримував гроші за службу, Раїса металася між трьома роботами.
«Не раз заводили мову про узаконення стосунків, але чомусь все відкладали на потім, – із жалем мовила Раїса Семко. – Хто ж знав, що все так повернеться…»
Нині жінка переживає непрості часи, але тримається завдяки своєму оптимізму і вірі у справедливість. Із вдячністю говорить про усіх тих людей, які трапляються на її шляху, допомагають вирішувати важливі для неї питання, підтримують морально.
На запитання, що їй допомагає пережити втрату, у кому вона шукає підтримку, відповіла: «Я стараюся ніколи не залишатися наодинці зі своїми думками, з проблемами. Постійно шукаю спілкування. Завдяки цьому я зустріла багатьох відкритих, щирих, позитивних людей. А ще – працюю не на одній роботі і свідомо намагаюся втомитися так, щоб вдома впасти, як кажуть, «без задніх ніг». Тоді немає часу й можливості зосереджуватися на сумних думках.
А тим, хто в житті стикнувся з труднощами, зазнав непоправних втрат, раджу не закриватися в собі, не шукати винуватого, а йти до людей і далі жити життя».
Наталія ЛОСЬ
