І знову страшна звістка увірвалася до Чутівської громади – пішов з життя захисник, житель Сторожового Ферульов Андрій Юрійович. Його серце перестало битися шостого листопада. Помер він поблизу Іллінівки Краматорського району, що на Донеччині, через отримане під час стрілецького бою поранення.
У рідне село, яке любив понад усе, повернувся на щиті. Односельці, працівники селищної ради з прапорами, схиливши голови, зустрічали траурний кортеж з воїном; устеляли йому останню дорогу квітами.
Та й сама природа цього дня порадувала сонцем, розвіявши похмурі листопадові хмари, немов засвідчуючи свою шану світлій і добрій людині, душа якої відлетіла на Небеса.
Андрія Ферульова у селі пам’ятають як ввічливого, доброго та щирого чоловіка.Усе його життя було пов’язане саме зі Сторожовим. Народився 18 грудня 1977 року в простій сільській родині.
Староста Войнівського старостинського округу Тетяна Бублик розповіла: «Народження сина для родини було довгожданим великим щастям. Андрій зростав добрим, допитливим хлопчиком, залюбки пішов у перший клас Сторожівської школи, де й навчався 9 класів. Після закінчення школи продовжив навчання у Чутівському ПТУ, здобув спеціальність тракториста-машиніста.
Незабаром став працювати у ФГ «Сторожівське» трактористом. У роботі вирізнявся відповідальністю. Був одружений, мав двох донечок Аліну та Уляну. Цінував, любив і поважав свою родину, був надійним тилом та підтримкою для рідних».
А його тітка Надія Василівна Тесленко, ділячись спогадами про Андрія, зауважила, що для нього справжньою опорою у житті стали дідусь і бабуся – Василь Петрович і Тетяна Петрівна Лимарі. Саме вони виховали у хлопчикові працелюбність. Надія Василівна розповіла: «Так склалося, що коли Андрієві було півтора року, батько полишив родину, тож матері довелося самій піднімати на ноги сина. Вона працювала деякий час у Полтаві. А хлопчиком опікувалися дідусь і бабуся. Вони його дуже любили і підтримували».
Доля ж відміряла Андрію чимало випробувань. Рано не стало матері – вона померла у 2003 році в 47 років. Тітка Андрія зі сльозами розповідає: «Розмовляла торік я з ним, то він казав: «Я уже дожив до маминого віку». А воно і у нього вік такий… У грудні йому мало б виповнитися 48».
Хлібороба, який усе своє трудове життя віддав ниві, працюючи трактористом в одному господарстві, вбила війна, яку розпалила на нашій землі сусідня країна-агресорка. І розпочала вона її ще у 2014-му, коли багатьом українцям довелося стати на захист Батьківщини на Сході країни. Зробив це тоді й Андрій Ферульов. Він підпав під першу хвилю мобілізації, адже свого часу проходив строкову службу і мав військові навички.
Звільняв Слов’янськ, був у Донецькому аеропорту, воював за інші населені пункти Донеччини та Луганщини. Отримав поранення під час АТО. Рідні розповіли, що внаслідок контузії мав проблеми зі слухом.
Повернувшись до мирного життя, знову пішов працювати у місцеве господарство.
Перший рік повномасштабної війни Андрій забезпечував продовольчий тил країни. Утім, механізатору таки довелося полишити свою улюблену справу і вкотре одягти військову форму.
Мобілізували його у липні 2023 року. Потрапив він до роти протитанкових ракетних комплексів військової частини А4723.
Понад рік мужньо виконував свої обов’язки, стримуючи натиск ворога, аби той не прийшов на його рідну Полтавщину. І за це віддав своє життя.
Поховали воїна з усіма почестями. Молебінь за померлим відслужив військовий капелан Сергій Висланько. На цвинтарі співчуття рідним висловили Чутівський селищний голова Микола Корольов, представник дев’ятого відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко. Слово про земляка мовили староста Тетяна Бублик, класний керівник Наталія Василець. А прапор, під яким воював, вручили доньці Аліні.
Пам’ять про її батька навічно закарбована в історії, як про людину, яка не пошкодувала власного життя задля майбутнього рідного краю.
Оксана ЧЕРКАС.
Фото автора.
