Теплий, сонячний день шостого березня для жителів Черняківки затьмарило горе. На щиті повернувся до рідного села 26-річний Микіч Максим Романович. Жителі не лише Чутівської, а й Скороходівської громади, де проживає його дружина з дітьми, зустрічали траурний кортеж живим коридором, стаючи на коліна перед процесією. Вшанувати героя прибули і військові, з якими Максим ішов пекельними дорогами цієї кривавої війни.
Народився захисник п’ятого січня 1999 року. Так склалося, що його батько рано полишив цей світ. Тож виховував Максима разом з матір’ю Світланою Юріївною вітчим Юрій Олександрович Хорольський. У цій дружній родині зростало троє синів.
Після закінчення Черняківської школи Максим Микіч здобув професію кухаря у Чутівському ПТУ №55. Утім, життєву стежину вирішив обрати іншу. Одразу після навчання 19-річний юнак 26 квітня 2018-го року підписав контракт із ЗСУ. Три роки у складі 72-ої бригади «Чорних запорожців» Максим брав участь в АТО.
Тож коли розпочалася повномасштабна війна, він без вагань став на захист Батьківщини. Попри свій молодий вік, мав уже відмінні військові навички та володів багатьма видами зброї. Про це говорив і його побратим Сергій: «Він добре знався на зброї. Був безстрашним і надійним. Пам’ятаю, як злагоджено працювали разом під Авдіївкою».
Воював Максим Романович у складі 116-ої бригади ТРО, 146-го батальйону. Утримував позиції на багатьох гарячих точках фронту: Мар’їнка, Вугледар, Новомихайлівка…
Від отриманих поранень життя старшого солдата гранатометного відділення Максима Микіча обірвалося в медичній роті в одному з населених пунктів Синельниківського району, що на Дніпропетровщині.
Командир підрозділу з позивним Скаузер розповів: «Були великі обстріли. Максима з побратимами завалило у підвалі. Вони самотужки себе відкопали, але отримали поранення. Їх увечері забрали і розвезли по госпіталях.
У Максима на перший погляд не було нічого складного. Ішов на поправку. До нього заїжджали побратими, він веселий був. А наступного дня нам повідомили, що його не стало. Мабуть далися взнаки усі ті контузії, яких багато отримав за війну».
Під час траурного мітингу на кладовищі у Черняківці на адресу загиблого оборонця лунало чимало добрих слів від його побратимів. Один із них розповів: «Мав за честь воювати з ним пліч-о-пліч на Донеччині. Він був позитивною людиною. Справжнім воїном. Ніколи не відмовлявся від бойових завдань і робив це на 11-ть з десяти. Завжди допомагав людям. Навіть медичну допомогу надавав під час бойового зіткнення. Впевнений, що комусь таким чином він і життя врятував».
А головний сержант зазначив: «Я з ним з першого дня. Він був справжнім другом і побратимом. Максим ніколи не здавався, наскільки це було можливо завжди боровся до кінця. Ви можете пишатися своїм земляком-захисником».
Співчуття рідним висловили секретар Чутівської селищної ради Олександр Білан, представник 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко, староста Черняківського старостинського округу Сергій Дорошко.
Учителька місцевої школи Марія Лисенко пригадала його ще малим школярем: «Стриманий, готовий допомогти. Змалечку усі розуміли, що хлопчина справжній господар. Він міг усе: розпалити вогнище, зібрати картоплю. Добрий, спокійний, уважний, талановитий; любив грати у футбол. А як він співав! Шкільні та сільські свята не проходили без його виступів… Невимовна втрата. Так мало прожив, а так багато встиг…»
Провести в останню земну дорогу Микіча Максима прийшло чимало людей. Усі схилили голови у скорботі, коли священик Сергій Висланько виконав чин богослужіння за померлим.
За традицією дружині вручили український стяг, яким була вкрита труна, а її опускання у землю супроводжувалося салютом зі стрілецької зброї.
У загиблого воїна залишилися донечки двох і трьох років. Відпер тато для них – молодий чоловік на фото. Для рідних він навічно залишиться жити у спогадах. Бо пам’ять не вмирає…
Оксана ЧЕРКАС.
Фото автора.
