Святогір’я:  незагоєні  рани  людей  і  землі

«А ти сій квіти… Навіть якщо завтра – кінець світу. Загоюй рани людям і землі…» Ці слова поетеси Людмили Муріної немов написані про колектив Національного парку «Святі Гори», що на Донеччині.

Незважаючи на хаос і руйнування навколо них, вони продовжують відстоювати свої цінності та виконувати  обов’язки як працівники природно-заповідного фонду України. Їхня відданість збереженню та стійкість є свідченням сили характеру та непохитної віри у силу природи зцілювати і відновлювати. Про них мені розповіла Людмила Жденовська, яка присвятила своє життя збереженню довкілля і нині є частиною того колективу та продовжує, хоч і віддалено, але працювати у сфері екологічної освіти.

На добрих людей більше везло

Сьогодні Людмила Жденовська проживає у Скороходівській громаді. Війна змусила покинути домівку у Святогірську і шукати прихистку деінде. Зізнається, що родиною обрали саме нашу громаду через те, що тут проживають знайомі.

«Ми виїхали ще в березні 2022-го, коли там намагалися підірвати Лавру, – поринає у болючі спогади жінка. – Після того вибуху я не витримала: зрозуміла, що не зможу в такій обстановці вижити… Спочатку виїхала з чоловіком. Донька на той час була в Харкові, вона першою поїхала до Коханівки. А наприкінці 2022-го ми забрали батька з Курахового – міста, де пройшло моє дитинство. Йому зараз 88-ім, він залишив своє гніздо і дуже сумує. Просить мене повернути його додому. Але куди ж там? Уже й дорога перекрита…»

Людмила Жденовська зізнається, що доля переселенців гірка. По різному бувало і різні люди траплялися. Вона щиро вдячна усім, хто їй допомагав.

«Так виходить, що мені таки везло більше на добрих людей», – зазначає Людмила Георгіївна.

Знайшла підтримку й у професійній сфері. «Я маю можливість працювати віддалено у своїй природоохоронній установі – Національному природному парку «Святі Гори». Моя робота пов’язана з учнями і молоддю. Просвітницька діяльність полягає у тому, щоб привчати дітей змалку до того, що природа – це наш дім, до якого треба бережно і дбайливо ставитися.

Тож пішла до керівника Скороходівського ліцею Валентини Удовиченко, розповіла, хто я, чим займаюся, та запропонувала свою співпрацю. Вона не відмовила.

Я брала тему відповідно до екологічного календаря і розповідала дітям. Природоохоронні акції були зимові і весняні. Приміром, «Збережи ялинку», під час якої пропагувала користуватися штучними новорічними прикрасами, аби не нищити живі деревця. Тож діти малювали, виготовляли різні новорічні поробки для оформлення будинку.

А навесні – День водно-болотних угідь. Це взагалі всесвітня проблема екосистем, від яких залежить життя не лише птахів і тварин, а й людей. Потім іде – День птахів…»

Вона наголошує на важливості екологічної освіти. Адже сьогодні гострою є проблема цивілізованого поводження із побутовими відходами.

Людмила Георгіївна ділиться спостереженнями: «У вашій місцевості є комунальні служби, сміттєвоз курсує. Я слідкую за цим – до кожного двору під’їжджає спецавтомобіль, але трапляються окремі люди настільки несвідомі, що не вважають за потрібне користуватися його послугами. Вони виносять сміття деінде, забруднюючи навколишнє середовище».

Зауважує, що у Святогірську було по іншому. Це курортне містечко із 60-их років, де багато дитячих таборів, баз відпочинку та санаторіїв. Тому питання поводження із ТПВ було організоване на високому рівні, адже за такою великою кількістю людей потрібно було прибирати.

«А коли почала працювати наша установа, ми стали проводити інформаційні кампанії щодо підтримки чистоти довкілля та й самі щомісяця виходили прибирати узбіччя доріг від сміття. І, знаєте, з часом відвідувачі перестали смітити», – зазначає Людмила Георгіївна.

Від бухгалтера до еколога

В екологічну сферу потрапила невипадково і одразу зрозуміла, що це справа її життя.

Народилася Людмила Георгіївна у 1965 році в Кураховому. Після закінчення школи пішла навчатися до Донецького кооперативного технікуму.

«Знаєте, як ото буває – не за покликом серця, а куди подруга вступала, – посміхається жінка. – Потім працювала за фахом у різних організаціях. А коли на межі віків, у 1997-му, відкрили природоохоронну установу Національний природний парк «Святі Гори», я перейшла туди заступником головного бухгалтера. А вже потім, роздивившись, чим конкретно займається ця установа, зрозуміла наскільки захоплююче вивчати закони природи і охороняти її».

Людмила Георгіївна зауважила, що Національний парк від звичних заповідників відрізняється набагато ширшим спектром діяльності.

«Там – рекреаційна, наукова, господарча діяльності, охорона природи, відновлення та багато іншого», – зазначила жінка.

Тож і вона знайшла свою нішу у цій системі – перейшла у науковий відділ і почала займатися вивченням різноманіття флори і фауни Святогір’я.

«І врешті зрозуміла, до чого у мене хист, – пригадує Людмила Георгіївна. – Мені пощастило з моїми співробітниками. Я була початківцем, тож вони мені допомагали освоювати нову справу. Я тоді, мов у школі навчалася – мені все було цікаво. А далі потихеньку почала ділитися своїми знаннями з іншими.

На території парку були заповідні стежки, тож ми проводили екологічні екскурсії для гостей міста, для місцевих школярів».

Жінка із захопленням розповідає про Святогір’я. Пригадує, як приїхали з екскурсією японці. «Вони були у захваті від краєвидів та казали, що це частинка раю на землі», – з гордістю зазначає Людмила Георгіївна.

Донецька Швейцарія

На одному із екосайтів Національний природний парк «Святі Гори» назвали «донецькою Швейцарією», місцем сили, духовним центром Східної України. Він розкинувся уздовж русла Сіверського Дінця поблизу міста Святогірськ. Його загальна площа – 40 589 га.

«Зачаровує парк унікальними крейдяними горами, які вважають природним дивом України. Їх вік становить 70-100 млн років. Ці білі скелі ще пам’ятають давніх монахів, які заснували у печерах монастир.

На білих кручах збереглися рідкісні рослини, серед них крейдяна сосна, яка занесена до Червоної книги України. Реліктова сосна утворила справжню родзинку парку – крейдові бори. Загалом у парку зростає 48 видів рідкісних рослин.

У заплаві річки та байрачних дібровах живе горностай – дуже рідкісний для Східної України вид, а у скелях крейдяних гір можна побачити рідкісного у Європі птаха пугача. Парк став привітною домівкою для 63 рідкісних видів тварин, серед яких гадюка Нікольського, орлан-білохвіст, видра», – зазначається на сайті. Саме так було до вторгнення рф.

Тиха відповідь війні

Національний парк «Святі Гори» з березня по вересень 2022 року знаходився у зоні ведення активних бойових дій. Це призвело до того, що 70% природоохоронної території зазнало значних збитків через пошкодження лісів, знищення рослинного і тваринного світу, забруднення вибухонебезпечними предметами і спаленою технікою. Постраждала і матеріально-технічна база парку: в результаті артилерійського вогню зруйновані адміністративні та робочі приміщення, повністю знищена автомобільна техніка, пожежне обладнання та робочий інвентар. На жаль, серед колективу були загиблі та поранені співробітники.

Нині парк лежить у прифронтовій зоні. Більшість території деокупували в жовтні 2022 року.

Людмила Жденовська з гіркотою зазначає: «Ворог нині знову намагається хоч однією ногою, а таки закріпитися там».

Вона захоплюється мужністю своїх колег, які продовжують працювати. Вони власними зусиллями, по можливості, ліквідовували наслідки війни.

А минулої весни саджали дерева. На сторінці у фейсбуці виставили пост: «Сьогодні працівники НПП «Святі Гори» висадили 4000 сіянців сосни на території парку. Посадка відбувалася в особливих умовах – поруч фронт, чутно звуки бойових дій. З міркувань безпеки навіть вимикали телефони.

Попри все – продовжуємо працювати для збереження та відновлення наших лісів. Цього разу висаджували дерева із застосуванням сучасних технологій, які дозволяють ефективніше та якісніше відновлювати природу.

4000 нових сосен – це наша тиха, але впевнена відповідь війні. Це вклад у майбутнє нашої землі, яка вистоїть і обов’язково розквітне».

Як впоратися із тугою за рідною домівкою

Людмила Жденовська розповідає, що в умовах війни колектив парку перейшов на збереження довкілля, рятуючи ті види біорізноманіття, які вціліли після масштабних бойових дій і окупації, від пожеж і знищення взагалі. Вона сумує за своєю роботою, за колективом. Пригадує, як гуртом працювали, та як та робота надихала.

І у спогадах жінки постійно зринають соснові ліси, насаджені руками людини, чаруюча краса Святогір’я…

Вона із жалем зазначає, що їй неймовірно хочеться додому. Цей біль не передати словами, коли тебе, немов дерево, з корінням виривають із рідної землі.

І нині намагається відволікатися від сумних думок, навчаючись новому на тренінгах і курсах у Полтаві, проходила і онлайн-навчання. Жінка розповідає: «Роблю це для себе і свого розвитку. Маю декілька сертифікатів цифрової грамотності, англійської мови для початківців, користувача ПК. Може колись стануть у нагоді.

Відвідую також обласний науково-екологічний центр учнівської молоді задля обміну досвідом у вихованні молоді. Беру активну участь в екологічних екскурсіях, що відбуваються в різних культурних місцях Полтави та області: садиба Панаса Мирного, регіональний ландшафтний заповідник «Диканський», дендропарк на території музею імені Кричевського, садиба І.Котляревського та ін.

Була учасницею форуму на базі Полтавської політехніки з підтримки ВПО. Беру участь у студії акторської майстерності в «Гончаренко центрі» Полтави. Аби лише не сидіти на місці», – посміхається жінка.

Також вона співпрацює зі спеціалістами Скороходівської селищної бібліотеки Світланою Терещенко та Іриною Борисовою, які також допомагають їй у проведенні заходів, пов’язаних з різними екологічними датами.

Тож просить через газету подякувати усім скороходівцям, які її підтримали у скрутну годину, а Валентині Удовиченко та іншим педагогам ліцею щиро вдячна за надання простору для екоосвітньої діяльності.

Для людей, яких війна позбавила домівок і звичного життя, надзвичайно важлива така підтримка небайдужих співвітчизників. Це допомагає їм інтегруватися у нове суспільне середовище і відчувати себе затребуваними у ньому.

Оксана ЧЕРКАС