Козацьке сотеннемістечкоРашівка в Гадяцькому повіті (нині село належить до Лютенської сільської громади Миргородського району Полтавської області)–мала батьківщина знаковогодіяча української культури Петра Залозного. У Рашівці він з’явився на світ1 січня 1866 рокувродині козака-хлібороба. У Рашівці ходив до початкової школи. УРашівці творив і мешкав значну частину життя. Тут і похований(як зауважують дослідники, це той рідкісний для відомих діячів випадок, коли видатна людина народилася й померла в одному й тому самому місці.Петро Залозний, як письменник, мовознавець і просвітник, зробив суттєвий внесок у розвиток української мови. Його творчість і наукові праці стали частиною культурної спадщини кінця ХІХ — початку ХХ століття. 160-річчя від дня народження видатного поета-лірика, мовознавця, автора «Короткої граматики української мови», де введено у науковий обіг терміни, якими користуємося досі –«префікс» та «суфікс», за ініціативи Українського інституту національної пам’яті і згідно із Постановою ВР відзначається на державному рівні. Отже, сьогодні, в Міжнародний день рідної мови, розповідаємо про Петра Залозного.
Перекладач Вергілія, поет-лірик, прозаїк, популяризатор української мови, автор портрета Миколи Лисенка
Після закінчення Рашівської початкової школи навчався в Лубенській гімназії. Саме тут, у Лубнах, на думку дослідників, й закохався на все життя в українську мову юний Петро. Уже тоді, у третьому класі Лубенської гімназії, почав старанно вивчати українську народну творчість, писати поетичні твори. А ще захопився перекладами: у Лубнах переклав гекзаметром українською Вергілієву «Енеїду» та Овідієві вірші.
Київська сторінка життя – це навчання на історико-філологічному факультеті університету імені святого Володимира. А ще потужний літературний дебют у 1886 році як поета-лірика: херсонський альманах «Степ» вперше опублікував вірш Петра Залозного «Сиротина». Згодом ця поезія увійде до фундаментальних антологій: «Акорди» (видана у 1903 році; у ній Іван Франко упорядкував кращу українську лірику від Тараса Шевченка до початку XX століття) та «Українська муза» (1908 рік, упорядник Олекса Коваленко). Цитую уривок із цієї поезії:
Тяжко, важко сиротині у світі жити,
Нема роду, нема долі,– нікого любити!
Сонце світить, сонце гріє, – сироті не гріє;
Вітер віє, вітер віє, – серце не радіє.
Йдуть люди по вулиці, сміються, жартують,
А сироту одиноку навіть не чують.
Схилив голову сирота та й гірко плаче:
«Ой де ж ти, моя доля, Де ти, моя, скаче?»
Полечу я за вітрами в далекії краї,
Може, там де свою долю бідний відшукаю…
Дослідники наголошують: «Вірш «Сиротина» Петро Залозний написав у дусі народної пісні, що було характерно для української лірики другої половини XIX століття, яка перебувала під потужним впливом Тараса Шевченка».
У 1889 році закінчив навчання в Київському університеті. Далі працював чиновником й учителював у земських школах Катеринославської та у місті Прилуки Полтавської губерній (нині Чернігівська область). До речі, на запрошення Залозного до Прилук приїздили корифеї українського театру – брати Тобілевичі. Писав під псевдонімами Петрусь, Петро, Петро Явір та ін. Його поетичні твори надруковані в антології «Акорди» (1903), збірниках поезій «Русалочка» (1887), «Розвага», «Українська муза» (1908). Друкувався у літературних журналах – полтавському «Рідний край», що його видавали Олена Пчілка й Панас Мирний та від 1888 року у львівському «Зоря».
За даними з книги професора Миколи Степаненка «Мовознавча Полтавщина» та авторів-упорядників допису про Залозного у «Сучасній енциклопедії України», низку віршів присвятив Тарасові Шевченку: «один із ранніх віршів, присвячених Кобзареві, має назву «Наша Слава» (1889; журнал «Зоря»). У ньому – оцінка Шевченка як «борця непохитного», що поліг за волю родимого краю». «Народ його вислав за себе боротися з кривдою злою». 1906 року в журналі «Рідний край» вміщено його вірш «Тарасові…» за підписом «Петро», за це журнал було конфісковано. Інший вірш, присвячений Шевченкові, «Як сонця весняного промінь…» вміщено в збірнику «Вінок Т. Шевченкові» (Одеса, 1912). У Полтаві Залозний видав збірочку «Дві казки дітям»»
Писав і прозу: у Полтаві побачила світ збірочка «Дві казки дітям», також його перу належать оповідання, водевіль «На досвітках», романи «Свічечка», «Діти», «Студент», «Проти хвилі». Мав приязні стосунки з письменниками Оленою Пчілкою, Михайлом Старицьким, Панасом Мирним. Листувався з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським та іншими.
Приятелював із Миколою Лисенком, зберігав у себе світлину з автографом видатного композитора як його дарунок; мав хист і до малярства, відомо, що написав великий портрет Миколи Лисенка, який посідав найпочесніше місце й його оселі.
Залозний був не лише дослідником-науковцем, але й діячем товариства «Просвіта», послідовним захисником української мови, її популяризатором. Читав просвітницькі лекції населенню Гадяча, Ращівки, Пирятина, Полтави, Прилук. Кандидат історичних наук, патріарх краєзнавства Полтавщини Віктор Ревегук у книгах «Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.» та «Полтавщина в огні Української революції (1917 –21 рр.)»окремий розділ присвятив діяльності «Просвіти» у Гадяцькому повіті.У цих книгах Віктор Якович зазначає : «протягом березня-квітня 1917 року в Гадяцькому повіті було створено 27 товариств «Просвіти», у травні їх уже було 35. 18 червня сільські товариства «Просвіти» об’єдналися в повітову спілку, головою ради якої було обраноОлену Пчілку (Косач)-видатну українську письменницю, етнографа, публіциста, діяча, маму Лесі Українки. Протягом короткого часу «Просвіта» відкрила у Гадячі читальню і книгозбірню, якою користувалося більше 800 дітей, школу для дорослих на Заярі(околиця Гадяча-авт.). Серед діячів Гадяцької «Просвіти» історик Ревегук згадує й Петра Залозного.
Граматика Залозного – народний підручник з української мови
Увійшов в історію української культури передусім як видатний лінгвіст, автор знакової «Короткої граматики української мови», що вийшла друком 1906 року. Цю працю дослідники вважають революційною для того часу! Чому? Бо була одною з перших спроб створити систематизований підручник української мови для народних шкіл та самоосвіти. Бо ця праця заклала фундамент української граматичної термінології, увела у науковий обіг терміни «префікс» та «суфікс», зрозумілі українські назви замість запозичених, систему відмінювання та дієвідмінювання. Бо ця праця орієнтована на живий полтавсько-київський діалект, який, як відомо, ліг в основу української літературної мови. Бо задум автора досяг мети: полягав у бажанні вийти на широку аудиторію, «достукатися» до простого селянина чи школяра. Тож не обтяжував працю незрозумілими загалу науковими термінами, писав максимально доступно, простою мовою. Бо ця граматика стала «зброєю» в руках учителів, які прагнули навчати дітей рідною мовою. Борис Грінченко високо цінував зусилля Петра Залозного, зауважуючи, що, попри появу пізніше більш академічних праць, «Коротка граматика» залишилася в історії як «народний підручник української мови». А професор, доктор філологічних наук, мовознавець Михайло Жовтобрюх (до речі, теж уродженець Полтавщини) назвав Залозного «відданим народові діячем» у статті від 8 січня 1960 року. Ось цитати з неї: «Петро Федорович Залозний відомий як автор першого підручника української мови, що вийшов на Східній Україні 1906 року. Громадськість України палко вітала появу такого підручника. У ньому вдумливо використано досягнення лінгвістичної науки у вивченні української мови…Був всебічно обдарованою людиною, цікавився театром, любив малювати, виступав з публічними лекціями…Невтомний педагог-трудівник П.Ф.Залозний, який усі свої сили і свій яскравий талант віддав народові, розвиткові його мови і культури, заслуговує на вдячну пам’ять наших сучасників».
Українська революція 1917–1921 років, часи Української Народної Республіки та гетьманату Павла Скоропадського принесли хвилю національно-культурного відродження. Тож логічно, що працю Залозного у цей час було двічі перевидано. Як інформує «Сучасна енциклопедія України»: «надруковано під назвою «Початкова граматика української мови» (1917–18; усі – Полтава).
Пам’ять
Творчу роботу педагога, філолога і письменника перервала смерть 8 квітня 1921 року. Похований у рідному селі. Тут увічнили у назві вулиці: у межах процесів декомунізації вулицю Жовтневу перейменували в пам’ять про земляка Петра Залозного. Могила на старому сільському кладовищі не збереглася. Журналістка Тетяна Дениско пригадує, що у в другій половині 2000-х років знаний професор-мовознавець Микола Степаненко під час приїзду в Рашівку намагався розшукати місце поховання Залозного, але пошуки, на жаль, не увінчалися успіхом. Тож є шмат праці для відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Лютенської сільської ради й місцевих краєзнавців.
Упорядкував Олег Пустовгар, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (за матеріалами з книги професора Миколи Степаненка «Мовознавча Полтавщина» та інтернет-джерел)
