29 серпня 2025-го року Лідія Фурманець із Зеленківки не стримувала сліз відчаю під час відкриття Алеї Надії у Чутовому. На одному з банерів була світлина і її сина Олександра КОВАЛЯ. Саме того дня йому виповнилося 54 роки. Але мати уже рік жила у невіданні, бо у вересні 2024-го їй повідомили, що син зник безвісті.
Та все ж щодня плекала надію, сподіваючись на диво: ось настане той час, коли вона, нарешті, пригорне рідну кровинку до себе. На жаль, її надії розбилися вщент, коли отримала жахливу звістку про загибель сина. Особу тіла військовослужбовця, який загинув поблизу населеного пункту Терни Краматорського р-ну Донецької обл., встановили завдяки ідентифікації.
Сонячного дня 11 березня Олександр Коваль повернувся додому «на щиті». Голосила згорьована мати, зрошуючи гіркими сльозами закриту домовину, в глибокій зажурі схилили голови рідні.
Попрощатися з Олександром Анатолійовичем прийшло багато місцевих жителів, які знали його вже із зрілого віку, коли наприкінці 80-их років родина переїхала на постійне місце проживання з Рівненщини на Чутівщину. Юнак саме здобув спеціальність столяра у одному з рівненських професійно-технічних училищ і почав працювати у господарстві «Україна» в Зеленківці.
Після строкової військової служби, яку проходив у 1989-1991 роках, виявив бажання служити ще майже три роки надстроковиком. З поверненням додому влаштувався на роботу за спеціальністю у колгоспний столярний цех. Згодом сів за кермо автобусного парку, був водієм у компанії ОНУР.
«Олександр Анатолійович завойовував симпатії людей умінням домовлятися, розуміти інших, налагоджувати тривалі міцні стосунки, засновані на взаємній довірі та доброзичливості», – зазначив у виступі на траурному мітингу староста Зеленківського старостинського округу Олександр Морщавка.
Мирне життя чоловіка, як і всіх його співвітчизників, закінчилося в лютому 2022-го. З перших днів повномасштабної війни брав активну участь у роботі добровільного територіального формування, яке діяло у громаді. Його мати розповідала, що за станом здоров’я його не брали до війська, але він все їздив і їздив до військкомату: «Я слізно просила, аби облишив цю думку, а він у відповідь: «Не можу! Як я отакий кремезний ходитиму селом?» І таки ж добився свого…»
Наприкінці 2023 року Олександра Коваля мобілізували до лав ЗСУ. Служив на посаді заступника командира бойової машини-навідника оператора. Загинув захисник під час виконання бойового завдання, стримуючи ворожу агресію проти України.
Від військової частини, у якій служив полеглий воїн, слово мала військовослужбовиця Христина: «Я особисто не була знайома з Олександром, але маю за честь висловити слова скорботи, вдячності і пам’яті рідним, близьким і знайомим від імені побратимів, які його знали, поважали і пліч-о-пліч з ним боронили Батьківщину. Герої не вмирають. І ми обіцяємо, що не забудемо Олександра і обов’язково помстимося. Слава Україні! І тричі слава полеглому герою!»
…Коли домовину у супроводі мелодії Державного Гімну опускали в землю, над цвинтарем пролетіли лебеді, а слідом за ними прокричали гуси. І нам на землі невідомо, чи то був крик їхньої туги, чи то вони так гукали душу героя з собою у високість…
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.
