13 травня у приміщенні Чутівської селищної ради відбулося нагородження відзнакою міністра оборони України «Залізний хрест» безвісти зниклого воїна Владислава Сніжка зі Смородщини.
Медаль вручили матері захисника представники 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко та Олександр Старченко. А Чутівський селищний голова Микола Корольов передав від громади їй квіти та слова вдячності за виховання оборонця.
Владислав Геннадійович воював у складі другого відділення першого аеромобільного взводу першої аеромобільної роти військової частини А4165, виконував бойові завдання на Луганському напрямку
«У мене дуже хороший син!» – не без гордості говорить Наталія Сніжко зі Смородщини.
Наталія Кімівна розповіла, що Владислав має майстровиті руки, за що не візьметься – усе зробить якнайкраще. «І що цікаво – його ніхто не вчив, все опановував самостійно, – зазначила мати. – А ще Владислав любить готувати: і наварить, і насмажить, і на салати все наріже так акуратно, що можна тільки подивуватися. З дитинства мріяв стати кухарем на судні, але через невисокий зріст у мореходку його не взяли».
Після закінчення Войнівської школи Владислав Сніжко здобував професію столяра й газозварювальника. Були часи, коли їздив за кордон, де реставрував пам’ятники. А будучи вдома, працював у місцевого підприємця, у дорожній компанії. І скрізь зарекомендував себе надійним, відповідальним та сумлінним у роботі.
У червні 2024 року 28-річного юнака мобілізували до лав української армії. Мати повідомила, що уже з перших днів навчання й підготовки отримував подяки.
Бойове хрещення відбулося у Дружківці на Донецькому напрямку, де пробув «на нулі» 45 днів. Далі знову перекинули на передову вже у бік Білогорівки. Саме звідти 22 січня 2025 року матері й сестрі бійця повідомили про його зникнення безвісті.
«А через майже два місяці до нас дійшла новина, що сьомого березня Владислав виходив на зв’язок по рації з проханням скинути їсти й пити, – розповіла Наталія Кімівна. – До речі, я це почула не від однієї людини, тому вірю, що все так і було. А невдовзі, як мені повідомили, у той квадрат орки кинули гранату, після чого зв’язок з хлопцями обірвався. З тих пір я не знаю, де мій син і що з ним…
Мати розповідає, що сина командування досить високо цінувало. «Мені казали: «Якби таких було двадцять чи то й десять, то сотня нам була б і не потрібна»». – мовила Наталія Сніжко.
Він обіймав посаду помічника гранатометника, свої обов’язки виконував добросовісно та зі знанням справи. Побратими розповідали, що він намагався підтримувати слабших чи старших. Зокрема, коли доводилося пішки долати великі відстані, він, окрім своїх речей, за потреби ніс ще й речі бойових товаришів».
Наталія Сніжко зазначила, що між нею й сином дуже міцний зв’язок. Розповіла, як він допомагав у її нелегкій роботі соціального робітника, як опікувався переселенцями, які проживали у селі: і косив, і пиляв, і фарбував.
«А зараз і дров заготовити нікому, – сумно мовила жінка. – Добре, що у часи невизначеності відчуваю підтримку своїх керівників і колег по роботі, Чутівського селищного голови, старости Зеленківського округу. Щиро усім дякую і живу надією, що настане той день, коли зможу обійняти сина».
Наталія ЛОСЬ
