Десятого вересня Вільхуватка в зажурі зустрічала свого корінного жителя, простого сільського трудівника, який одним із перших став на захист України, молодшого сержанта ШАПТАЛУ Юрія Миколайовича.
Ще зовсім недавно у соцмережах з’явилося повідомлення з проханням допомогти знайти чоловіка, який зник безвісти під час виконання бойового завдання 17 серпня. Рідні увесь цей час жили надією…
Але на початку вересня сумна звістка облетіла округу – Юрій Шаптала загинув поблизу Макіївки Луганської області. Тож рідне село зустрічало його на щиті.
При в’їзді у Вільхуватку перед траурним кортежем розгорнули велике синьо-жовте знамено; з національними прапорами вишикувалися люди і у живому коридорі. В останню земну путь захисника проводжали встеленою квітами дорогою, а обабіч схилила до землі свої віти горобина, теж ніби вклоняючись воїну-герою.
Юрій Шаптала взяв зброю до рук ще тоді, як у 2014-му році на Сході почалося захоплення українських міст російськими диверсійними групами. Він мужню боронив рідну землю, захищав цілісність і суверенітет України. Після повернення із зони АТО поринув у мирне життя, став працювати на буровій установці помічником бурильника.
Коли у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення сусідньої держави на українську територію, Юрій Миколайович знову без вагань став на захист рідної землі, проявив справжню мужність і відвагу, стоячи пліч-о-пліч з іншими героями на передовій та відбиваючи натиск російської агресії.
Про бойовий шлях бійця розповів представник 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко: «Із березня 2015 року по квітень 2016-го Юрій Шаптала брав участь у антитерористичній операції. Має статус учасника бойових дій, державні нагороди.
З початком війни знову потрапив до лав ЗСУ. Обіймав посаду командира механізованого відділення-командира машини».
Односельці пам’ятають Юрія з малих літ, бо народився у Вільхуватці у 1981 році, навчався у місцевій школі.
«Виріс у мене на очах, он же через дорогу їхня хата. Таким же він був добродушним, нікому ніколи шкоди не зробив», – із сумом мовила Раїса Шаманська, яка, спираючись на костур, також прийшла віддати данину пам’яті своєму сусіду.
Класний керівник Ліна Сотнікова охарактеризувала свого колишнього учня добрим, слухняним, неконфліктним. Він любив спорт, користувався повагою серед однолітків і учителів.
Професію автослюсаря Юрій здобув у Карлівському СПТУ №50. Після строкової армійської служби розпочав трудовий шлях в одній з охоронних фірм. З часом зустрів свою долю – Валентину Миколаївну, побралися, народили доньку Катерину й сина Олександра, навчили дітей шанувати родинні цінності. Дочекалися онука Богданчика, який з’явився на світ наприкінці минулого року. Молодий дідусь так і не встиг ним натішитися – війна відібрала цю радість, забравши найцінніше – життя.
Побивалася у горі й мати загиблого захисника Любов Володимирівна. Непросто було старості Вільхуватського старостинського округу В’ячеславу Марюшку знайти для неї слова втіхи: «Ви народили й виростили справжнього героя. Ваш син, не озираючись, пішов захищати нашу країну, нашу громаду, кожного з нас. Він був і залишиться прикладом мужності, незламності та героїзму».
Щемливими були віршовані рядки, присвячені Юрію Шапталі, які зачитала Людмила Новак.
Співчуття родині висловив голова Чутівської селищної ради Микола Корольов.
А у приватній розмові місцева волонтерка Людмила Паламар зазначила: «Завдяки Юрію я мабуть і стала волонтерити. Ми дуже дружили сім’ями, живемо неподалік, та ще й куми. Тож коли Юра пішов воювати, намагалася чимось підтримати його. А він, оптимістично заряджений, все повторював: «Не переживайте! Я – «вєчний»».
Досвідчений захисник, попри жахи війни, які він переживав на передовій, до останнього вірив, що все буде добре і усіляко заспокоював інших.
Але, на жаль, відтепер він дійсно вічно житиме на небі та у пам’яті рідних, друзів і односельців.
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.
