У Первозванівку 22 липня повернувся на щиті з Донеччини старший лейтенант поліції 22-річний Максим Окач, який воював у складі штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Востаннє уже у труні завітав він на батьківське подвір’я, аби піти навічно до строю Небесних Янголів. Це непоправна втрата – болюча, несправедлива, важка для рідних і близьких, побратимів і колег, односельців та усієї громади.
У Свято-Успенському кафедральному соборі Полтави священики Полтавської єпархії звершили чин відспівування загиблого. А потім похоронний кортеж із молодим воїном-захисником зустрічали, низько схиливши у скорботі голови, жителі Чутового, Кочубеївки, Скороходового, Петрівки, Нової Кочубеївки і Первозванівки. Подекуди дорогу перед воїном люди встеляли квітами.
А невелика вуличка, де знаходиться обійстя батьків, була заповнена людьми, які прийшли віддати шану загиблому воїну. І знову – море квітів і сліз. Бо війна забрала молодого хлопця у розквіті сил, який мав люблячу родину, багато друзів і достойно прожив той такий короткий відрізок часу, який відміряла йому невблаганна доля на цій землі.
Народився Максим дев’ятого липня 2002 року у Первозванівці. Обійстя його батьків Наталії Василівни і Віктора Леонтійовича Окачів розташувалося у мальовничому куточку села на узгір’ї, звідки поглядом можна охопити неозорі краєвиди нашої чарівної природи.
Саме серед цієї краси і зростав хлопчина. Завжди усміхнений, спокійний, привітний. Таким пам’ятають його односельці та рідні. Старша сестра Надія Яковцова пригадала: «Був сором’язливим і дуже добрим. А ще – надійним». А далі жінка із сумом додала: «Ми з ним були опорою один для одного. У нас різниця у чотири роки. Але ми завжди підтримували один одного у складних ситуаціях. І мій син Костя був дуже сильно прив’язаний до Максима. Важко без нього. І тяжко усвідомити, що його немає».
Також Надія Вікторівна розповіла, що її брат був досить цілеспрямованим у досягненні своєї мети.
Це засвідчив і вчитель Новокочубеївського ліцею Сергій Заєць: «Під час навчання у школі Максим зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і цілеспрямованим учнем. Навчався добре, брав активну участь в усіх загальношкільних заходах. З п’ятого по 11 клас був незмінним членом шкільної команди «Військовий резерв», яка упродовж багатьох років була призером, а в 2019-му році переможцем районного етапу всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).
Член шкільного парламенту. Був добре фізично розвинутий. Він єдиний, кому вдалося вилізти на свіжообтесану колоду і виграти приз на показовому виступі в Маріїній долині. Захищав честь класу і школи на усіх спортивних змаганнях. Був учасником велопробігу Филенкове-Скороходове-Кочубеївка-Сторожове, присвяченого 70-річчю перемоги над нацизмом. У школі мав багато друзів як серед однокласників, так і серед учнів інших класів».
Максим також був досить самостійним у своїх рішеннях і всього добивався у житті сам. Сестра пригадує, що саме так було з обранням професії.
«Коли навчався у десятому класі, у школі проводили профорієнтаційний захід, де презентували професію правоохоронця. Він того ж дня сказав удома: «Мамо, я хочу бути поліцейським». Рідні відмовляли, але він був впевненим у своєму рішенні. Максим самостійно вступав до Харківського національного університету внутрішніх справ і їздив на екзамени».
Так як обрав справу до душі, то й у навчанні усе вдавалося. Курсант Максим Окач зарекомендував себе досить добре. Він був учасником парадного розрахунку університету.
На сайті ХНУВС адміністрація навчального закладу так охарактеризувала свого випускника: «Максим Окач не просто здобував знання у галузі правоохоронної діяльності, він вірив у силу служіння українському народу та був прикладом моральної стійкості й відданості для своїх товаришів».
Максим закінчував навчання заочно, бо одночасно працював у патрульній поліції. Через війну навчання закінчив екстерном. Деякий час був дільничним інспектором сектору поліції у Чутовому.
Він ніколи не відмовлявся від небезпечної роботи. Зокрема, їздив у відрядження до щойно визволеного Херсону.
Згодом перевівся до новоствореного підрозділу Національної поліції України – об’єднаної штурмової бригади «Лють».
Створили її у січні 2023-го. Протягом року у складі бригади сформували три повноцінні штурмові полки, полк вогневої підтримки (артилерійський), батальйон спеціальних операцій та медичну роту. Поліцейський спецпідрозділ успішно виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту: Кліщіївка, Курдюмівка, Часів Яр, Вовчанськ, Торецьк…
Максим вирішив захищати Україну у складі цього підрозділу. І знову поставив родину перед фактом. Мати просила подумати, але син твердо стояв на своєму: «Я так вирішив». Сестра ж зазначила: «Максим завжди хотів захищати».
Тож із березня 2024 року він перебував на посаді інспектора роти №1 («Полтава-1») штурмового батальйону ОШБ «Лють».
Його колега-чутівець, а згодом і побратим по «Люті» так відгукнувся про Максима: «Простий, спокійний та доброзичливий. Завжди готовий прийти на допомогу. Позитивний: часто піднімав нам настрій, жартуючи з мене та інших. Був світлою та життєрадісною людиною».
Загинув Максим Окач (позивний Чакі) під час виконання бойового завдання поблизу села Нелипівка Краматорського району 10 червня 2025 року. Всього лише місяць не дожив до свого 23-річчя. Сестра із болем зазначає: «У Максимчика була кохана дівчина. Вони уже півроку були разом. І саме у 20 числах липня він планував зробити їй пропозицію про одруження…»
Та плани на життя безжально обірвала клята війна, яка четвертий рік збирає свій страшний врожай, руйнуючи долі людські.
Чи міг вчинити інакше? Знайти причину і не йти у те пекло? Ганьбити всюди «тцк» і кричати «хай вони ідуть»… Однозначно – ні. Бо для Максима це була справа честі – стати на захист своєї Батьківщини і зробити усе, щоб кривавий «руський мір» не прийшов у його рідне село, спалюючи усе на своєму шляху.
Тому сила силенна людей прийшли на поховання, аби віддати шану герою, який не пошкодував заради них свого життя.
Слова співчуття і поваги лунали від голови Скороходівської селищної ради Валерія Штепки, в.о. старости Новокочубеївського старостинського округу Юлії Скорик, вчителя Сергія Зайця, представника дев’ятого відділу Полтавського РТЦК та СП Сергія Бездітка, командира підрозділу. Священик Сергій Висланько відспівав загиблого на цвинтарі, а військові виконали усі необхідні церемоніальні дії: вручили прапор матері воїна, салютували трьома залпами.
Під звуки Гімну побратими й молодь села підняли димові шашки – і знялася у небо жовто-блакитна димова завіса, як символ пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. Труну із воїном упустили у рідну землю, яку він захищав до останнього свого подиху.
Оксана ЧЕРКАС.
Фото автора.
