Новофедорівка 17 грудня прощалася з Легким Віталієм Івановичем, який боронив Україну не один рік: і під час проведення АТО, і у боях повномасштабки. Маючи мирну професію учителя музики та майстровиті руки будівельника, поринув у пекло війни без роздумів, бо країна у небезпеці, а у серці – «Хто, як не ми».
Народився Віталій Легкий 26 грудня 1974 року на Рівненщині у багатодітній родині. Мав навіть брата-близнюка. Після закінчення школи навчався у музично-педагогічному училищі.
На Чутівщину приїхав у складі будівельної бригади. Його тоді запримітив директор Новофедорівської школи Іван Москалець. Якось у розмові дізнався, що Віталій за фахом учитель музики, а у навчальному закладі ця посада саме була вакантною. Тож Іван Михайлович запропонував йому роботу. Віталій Легкий погодився та так і залишився у цьому мальовничому селі, де знайшов і свою долю – дружину Олену. Згодом у подружжя з’явився на світ синочок Владислав.
Віталій Іванович до 2006-го працював учителем, потім завгоспом навчального закладу. Деякий час трудився на молокозаводі. Вдома із задоволенням працював на городі.
Сусіди згадують його як доброго, щирого, безвідмовного чоловіка. Він мав мотоблок, тож у селі, як у селі – йшли до нього з проханням допомогти. Не відмовляв нікому. Навіть цієї осені, уже як тяжка хвороба давила його не на жарт, коли сусідка попросила обробити землю під часник, взявся за роботу.
Взагалі був дуже хазяйновитим. Рідні розповідають, що придбав плитку, аби викласти нею двір. Тож щось планував і дуже хотів жити. Не міг до останнього зрозуміти: чому так, чому його так швидко забирає вічність…
Любив родину, свою рідну землю і країну. Саме її з травня 2015-го по липень 2016 року боронив на Донбасі. Рідні пригадують, що тоді повернувся ледь живий. Але знайшов сили продовжувати жити. Працював на будівництві. У грудні 2021-го, не знайшовши роботи з достойною зарплатою, виїхав до Польщі на заробітки. Утім, уже 28 лютого 2024 року повернувся додому.
Запитаєте, чому людина, яка могла спокійно жити і працювати за кордоном, поїхала у палаючу вогнем війни країну?
«Моя сім’я тут! І я буду воювати за неї. Хто ж, як не ми, це зробить», – сказав тоді. І двоє його братів у перший рік війни теж взяли зброю до рук.
Спочатку не пройшов ВЛК за станом здоров’я. Та не міг лишитися осторонь, бо ж мав бойовий досвід. Тож дуже просився до лав ЗСУ. У вересні 2022 року його таки мобілізували. Воював в окремому ракетно-зенітному взводі другого стрілецького батальйону першої танкової Сіверської бригади на посаді головного сержанта-командира відділення.
Два страшних роки на передовій. У 2024-му наприкінці лютого востаннє вийшов на зв’язок його брат-близнюк. Не повернувся із бойового завдання. Рідним надійшло повідомлення про те, що він зник безвісти. Побратими кажуть, що загинув, але тіло його не змогли забрати.
Тож Віталія Легкого разом з другим братом демобілізували. І якось одразу він став непотрібним державі. Варто було шукати заробіток. Тому працював вантажником, доки не стало зовсім зле. Лікарня, УЗД, діагноз – рак четвертої стадії. Паніка… Розпач…
Сестра його дружини Лілія пригадує: «Ми навіть не думали, що хвороба так прогресувала. Лікували йому то шлунок, то нирки. Треба ж було перевірити усі внутрішні органи…»
А потім почалися митарства. Коли врешті вдалося здати аналізи та пройти обстеження, лікар, переглянувши результати, порадив йому їхати додому: «Можеш їсти, пити, що хочеш. У тебе лишилося пів року…» Пів року життя на знеболюючих…
Та рідні не змирилися і вирішили зробити усе можливе, аби продовжити життя колишньому військовому. Тож Віталій з дружиною подалися в іншу країну просити шансу на життя – за порятунком полетіли до Данії.
Там зібрали консиліум лікарів, які дивувалися мужності нашого воїна: «Як Ви з таким болем доїхали до нас?» А вердикт їх був сумним: «Якби ж рік назад звернулися – то ми б змогли врятувати Вам життя».
Рік тому він був в окопах на фронті. Тоді, коли уже дуже йому боліло, звертався до бойових медиків. «То йому щось вколять – і він далі воює», – пригадують рідні.
Помер Віталій Легкий шостого грудня. І на рідну землю повернувся у труні.
Поховали його з усіма військовими почестями, як вірного сина України. Віддати шану воїну прийшли рідні, односельці, представники влади, духовенства, військовослужбовці. Співчуття родині висловив від громади голова селищної ради Микола Корольов. Мовили слово заступник керівника місцевої школи Юрій Андрієвський, представник дев’ятого відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко, який передав український стяг дружині померлого.
А шеренга небесного війська поповнилася ще одним сильним духом воїном.
Оксана ЧЕРКАС
