11 серпня Скороходівська громада схилила голови у жалобі за загиблим 25-річним захисником МИРКОМ Валентином Романовичем. Попереду у нього могло б бути довге і щасливе життя. Та не судилося…
Чимало людей від Чутового до Павлівки, стоячи на колінах, зустрічали траурний кортеж, який востаннє віз загиблого до рідної домівки. Десятки місцевих жителів і проїжджих вшанували Валентина і на центральній вулиці Скороходового у напрямку кладовища. Встеляли дорогу квітами, серед яких переважали жовті – символ сонця і життя, за що й поклав свою голову захисник.
Гіркотою і невимовним болем був сповнений цей день для багатьох жителів громади, а насамперед для рідних і близьких Валентина Мирка, друзів, однокласників, односельців, які прийшли провести його в останню путь.
Яким був за життя Валентин, розповіла на траурному мітингу директорка Скороходівського ліцею Валентина Удовиченко: «Наче це було вчора… Мабуть не було такого дня, коли б Валік їхав до школи автобусом. Незважаючи на погоду, він завжди прямував пішки. Ішов усміхнений, радісний, привітний. Завжди вітався, коли вже працював. Спокійний, трудолюбивий, добрий, в усьому позитивний.
Коли після мобілізації проходив навчання, йому пропонували службу у Національній гвардії України, але він відмовився, сказавши матері: «Я не можу підвести своїх хлопців», і залишився у десантно-штурмовій».
«Розривається від болю серце матері, адже сама Ярослава свого часу два роки була на військовій службі – брала участь у антитерористичній операції на Луганщині, – продовжила Валентина Удовиченко. – То ж хто, як не вона, знає, як було її синові… Сьогодні вона проводжає свого Валіка, з яким була одним цілим як зовні, так і внутрішньо.
У скорботі сестра Майя – весела щебетуха, яка урівноважувала спокійного брата, і в сім’ї була гармонія. Вони завжди були разом, підтримували один одного.
У скорботі велика родина Мирків, серед них є захисники, які сьогодні перебувають на військовій службі. Як ось, зокрема, Микола, який приїхав, на жаль, не на весілля свого родича, а провести його в останню дорогу.
Неможливо передати словами того, що відчувають близькі і рідні. Це – біль. Це – невимовна скорбота. Це – жертва, яку приніс Валентин заради того, щоб ми сьогодні стояли під цим теплим сонечком.
Дай, Боже, щоб ця війна закінчилася, і наші сини й дочки повернулися додому з радістю, а не на щиті».
Директорка ліцею розповіла, що Валентин мріяв у майбутньому стати учителем історії. Багато читав. Але, на жаль, мрія не здійснилася. Відтепер його життєвий подвиг увійшов в історію випускників школи, в історію громади, в історію великої війни нашої держави.
Бойовий шлях Валентина Мирка був надто коротким. Строкову службу проходив з липня 2020-го по грудень 2021 року. У травні 2025-го став на захист України. Перебував на посаді стрільця-снайпера. Загинув 21 липня під час виконання бойового завдання з відсічі збройної агресії рф проти України у районі населеного пункту Дачне Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.
Востаннє загиблому віддали почесті на центральному цвинтарі Скороходового. Голова селищної ради Валерій Штепка від імені виконкому та депутатського корпусу висловив щирі співчуття матері, сестрі, рідним Валентина Мирка та усім, хто був з ним близько знайомим.
Представник 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко вручив матері захисника Державний Прапор України, який почесна варта зняла з домовини. На честь воїна у супроводі Гімну України пролунав трикратний стрілецький салют, і труну з тілом загиблого опустили у лоно землі. Водночас у небо полинула молитва священика ПЦУ з проханням, аби Господь дав спокій душі Валентина Мирка, а його рідним – сили пережити цю втрату.
А на вітрі тріпотіла траурна стрічка зі словами-зізнаннями від матері: «Синочку, як сильно я тебе люблю, та зберегти не змогла…»
Наталія ЛОСЬ. Фото автора.
