Моє сонце, моя радість, моє щастя, мій хлопчик, мій синочок, мій захисничок, моя підтримка, моя опора, моя поміч… Саша Цегельник…
Народився Олександр у Кобеляцькому р-ну 27 вересня 1975 року. Перша думка промайнула: «Мій захисничок!» І назвали його Сашею, що означає захисник. Мабуть, ото подумки я долю йому таку напророчила… Скільки його пам’ятаю – усіх захищав, усіх прикривав, усім допомагав. Ніколи не ховався за чужою спиною, безстрашно ішов першим.
Дуже любили Сашу дідусь і бабуся по материній лінії. Він пишався, коли дідусь возив його велосипедом. Та й сам любив кермувати. Коли я їхала в педінститут на сесію, сина залишила в них. Дуже плакав, коли я махала йому рукою з потяга.
Дитинство було як і в усіх дітей – збиті коліна, розсічений лоб, гра у піжмурки й «войнушки».
У 1980 році ми переїхали у Василівку, в радгосп ім. ХТЗ. Сина влаштували у місцевий дитсадок. Хлопчик був красивим, жвавим, ніжним. Пам’ятаю, як він радісно зустрічав мене, коли ми отримали трьохкімнатну квартиру. У рожевій байковій сорочечці Саша, підстрибуючи, вигукував: «Мамо, нам дали квартиру!» До цього ми жили у маленькій кімнатці гуртожитку без зручностей. Санчатами із Сашею перевозили у нове помешкання книжки, неважкі речі.
У грудні 1980 року у нас народилася донечка Люда. Коли я йому з вікна пологового показувала сплячу сестричку, Саша стукав пальчиком по шибці й гукав: «Дитинко, дитинко, проснись!» А вже вдома обережно відкривав ковдрочку і дивився на Люду, затаївши подих. Завжди піклувався про неї, оберігав, а ще дражнив – так виховував у ній терплячість і мужність.
У 1982 році став навчатися у Василівській школі. Був розумним, грамотно писав, але великого бажання гарно вчитися не мав. Любив жарти і сміх, був душею компанії.
Однокласники вступали у комсомол, а він вже тоді не вірив – так і не вступив. Радів, коли отримав паспорт громадянина України. У 1992 році закінчив школу, поїхав навчатися у Старомерчинський зооветтехнікум. Але не припала йому та справа до душі. Мрія стати військовим привела його у 1994 році до лав ЗСУ – призвали на строкову службу саме шостого грудня. Служив в Одесі у ДШВ, чим дуже пишався.
У 2003 році Саша переїхав у Полтаву, влаштувався на будівництво. Був майстром на всі руки. «З нуля» звів у Вацях Полтавського р-ну хату, гараж, виклав плиткою двір, впорядкував квітники. Умів і цеглу класти, і зварювальні роботи виконувати, у квіти вирощувати, й домашню птицю доглядати. Любив тварин, і вони віддячували Саші любов’ю: на війні улюблений котик своїм хвилюванням попереджав про ворожі прильоти, а собачка врятував Саші життя: не пустив до снаряда, який розірвався і смертельно поранив песика.
У 2017 році здобув вищу освіту у Полтавському національному технічному університеті ім. Ю.Кондратюка за спеціальністю «Будівництво». Але душею рвався до армії. І таки збулося. У липні 2020-го він святково вбрався й сказав: «Я їду у військкомат. Інакше не можу!» І якщо із 2014 року ми його стримували, то тепер нічого не могли вдіяти – це був його свідомий вибір. Ще змалечку у ньому формувався цей стержень – стати захисником. Історії із фільмів і книг про війну, розповіді ветеранів Другої світової всотувалися у Сашину душу і усе те проросло колосками геройства, безстрашності, патріотизму.
Підписав контракт із ЗСУ, перебував на посаді командира бойової машини-командира відділення 4-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону. Його любили і поважали побратими, а він оберігав молодих, шанував старших. Своєю веселою вдачею підтримував бойовий дух підлеглих.
20 липня 2022 року ненависний ворожий снаряд обірвав життя мого найкращого 46-річного сина поблизу Новолуганського Бахмутського р-ну Донецької обл.
І він упав… Упав в зелені трави.
Своєю кров’ю землю напоїв.
Упав солдат… Упав зі словом: «Мамо,
Пробач, я вижить не зумів».
А на портреті Саша такий, яким його пам’ятаємо: серйозне обличчя з проникливими очима, у глибині яких ховається вічна смішинка.
Тепер мій син у кращому місці, ніж те, де лежав, стікаючи кров’ю, на донецькій землі. Він не задумувався, що він Герой. Незламний син України здійснив той подвиг за покликом душі. Тому що завжди був таким. Він хотів, щоб його запам’ятали. І його пам’ятають. Меморіальні дошки у Василівській школі, де навчався Саша, і на залізничній станції у Селещині, де він працював черговим. На Алеях Героїв розміщені портрети Саші: у Чутівській і Терешківській громадах, у Полтаві. І скрізь він посміхається нам, неначе промовляє: «Пробачте за сльози. Я в раю. А туди рабів ніколи не пускають!» Своїм молодим життям він розплатився за нашу волю і свободу.
А коли Олександра Цегельника нагородили орденом «За мужність ІІ ступеня» (посмертно), староста Василівського старостинського округу Лариса Ярошенко сказала мені: «Ми пишаємося Сашею і дякуємо Вам за виховання сина. Не кожного нагороджують орденом!»
Надія Цегельник.
