26-річний Юрій ЮРИКОВ отримав повістку в перші ж години «великої» війни і всупереч відмовлянню збентежених батьків зібрав речі та вирушив до військкомату. У складі 95-ої бригади Юрій пройшов довгий бойовий шлях, який обірвався після тяжкого поранення. Хлопцеві здавалося, що помирає і подумки готувався до найгіршого, але його врятували, і, перенісши ампутацію, він розпочав нове життя.
«Романтики на війні ніякої»
Після закінчення школи й технікуму у 2019 році Юрія Юрикова призвали на строкову службу в еліту українського війська – морську піхоту. Повернувшись з армії, хлопець встиг недовго попрацювати автослюсарем за спеціальністю, а потім – повномасштабна війна. День 24 лютого 2022 року був для хлопця звичайним: прокинувся і став збиратися на роботу. Аж раптом зателефонував батько і попросив увімкнути новини по телевізору. Пізніше, один за одним, стали виходити на зв’язок товариші по строковій службі.
«Коли ми демобілізувалися зі строкової служби, то всі ж казали, мовляв, ми ж морпіхи, еліта, раптом що, так ми ж підемо… А коли все почалося, у деяких моїх товаришів по службі, на жаль, перші думки були хто куди тікатиме. Це, звісно, їхній вибір, та я цього не розумів і навіть трохи ображався: хіба ж еліта так вчиняє?» – каже військовий.
А через декілька годин пролунав дзвінок із сільської ради – наказ з’явитися за повісткою. Батьки намагалися відмовити сина одразу йти на війну, та для Юрія такий вибір не стояв. До рідної морської піхоти хлопець, на жаль, потрапити не зміг, тому записався до 95-ої десантно-штурмової бригади. Діставшись до Житомира, де формувалися батальйони, він зіткнувся з хаосом перших днів «великої» війни.
«Тоді, звісно, була плутанина: сто осіб стоять у спортивних костюмах з автоматами, а інші сто – вже у формі, але без зброї. Був дуже великий потік людей і добровольців», – зазначає захисник.
Та ще навіть не опинившись на лінії фронту, військовий уже відчув, як же сильно відрізняється реальна війна від навчань.
«Уперше я зрозумів, що це зовсім не строкова служба і не комп’ютерна гра, коли почув гул літаків (вони тоді в нахабну літали) і три ракети прилетіли поблизу частини. І я зрозумів, що романтики на війні не буде», – пояснив Юрій.
Перша ротація Юрія Юрикова була на Харківщину, потім – на степи Донбасу.
«Звісно, страх був постійний. Не боїться, як мовиться, тільки мертвий, або дурний. Та найбільша наша перевага, що ми захищаємо своє, а це додає мотивації. А більшість з «їхніх» мотивовані грошима або іпотеками. У мене є родичі у рф, та я їх був радий бачити до тих пір, поки вони до мене у двір зі зброєю не зайшли. А коли зайшли, то які ж вони мені родичі?» – каже Юрій.
«Ми влучили у «жирну» ціль. За це і поплатилися»
Спочатку Юрій воював у піхоті, а через декілька місяців вирушив на навчання в Естонію, щоб повернутися в бригаду і заступити на посаду бойового парамедика в артилерійській батареї. Він успішно виконував завдання на фронті до серпня 2024 року, коли й дістав важке поранення в районі Торецька, що на Донеччині.
«Це був звичайний день: ми відпрацювали по цілях і, судячи з усього, влучили у якусь «жирну» ціль, за що і поплатилися, – пригадує захисник. – У польових умовах нашвидкуруч приготували обід і сіли до столу. А комбат пішов їсти до бліндажа, адже там були рації і їх треба було слухати, бо ж раптом ціль нову отримаємо, то треба кидати миски й працювати. І в цей час прилетів перший снаряд. Він пробив бліндаж і розірвався всередині. Усі в розсипну. Я почув крики комбата з бліндажа: «Горю!» Я забіг і бачу, що комбату розірвало обличчя. Витяг його, дістав бандаж з рюкзака і почав бинтувати обличчя», – розповідає Юрій.
У цей час по позиціях артилеристів прилетів другий снаряд.
«В очах – спочатку спалах, а потім темно, все в пилюці. Відчуваю, що у мене наче горить все тіло. Дивлюсь, а ногу мою аж за спину завернуло. У цей момент я зрозумів, що ногу мені таки відірвало. Та я вирішив продовжувати бинтувати обличчя комбату: я то собі турнікет накладу, а от йому треба допомогти першочергово. Намагаюся бинтувати й розумію, що не можу навіть втримати в руці бандаж», – каже військовий.
Річ у тім, що уламками ворожого снаряду хлопцеві пошкодило не тільки ногу, але й перебило пальці на правій руці. Юрій став кликати побратимів на допомогу. Один із них відгукнувся, забіг до бліндажа, однак його охопила паніка, тож Юрію спочатку довелося заспокоювати товариша, а потім керувати його діями, щоб він врятував і самого Юрія, і вцілілих побратимів.
«Добре, що я тоді не спіймав паніку і намагався якомога довше бути при свідомості. Оскільки сам я вже не міг нікого врятувати, то цей товариш фактично був моїми руками й робив усе, що я казав», – пригадує військовий.
На всяк випадок Юрій став записувати на телефон прощальне відео.
«Я міркував так: не дай, Боже, ми тут всі помремо, то треба ж щоб знали, хто тут був, в який час, щоб нас не записали в безвісті зниклі та родичам показали це відео», – зазначив захисник.
Під час того трагічного обстрілу двоє побратимів Юрія загинули, та завдяки допомозі суміжників хлопцеві все ж вдалося врятуватися, хоч він вже і думав, що помирає, коли опинився в евакуаційній автівці.
«У мене почало темніти в очах, став засинати. Питаю у медика: «Що, не встигли?» А він: «Ні, друже, встигли. Це діють знеболювальні», – розповів військовий.
«Мені одразу сказали, що буду нападником»
Отямився захисник вже в лікарні Дніпра. Травмовану ногу медикам довелося ампутувати, втім, зі слів військового, переймався він зовсім не через втрату кінцівки. Річ у тім, що невеличкі уламки снаряда влучили в район паху.
«Тому коли я прокинувся в Дніпрі, перша думка: «А як же там? Все нормально?» Розкриваюся, щоб подивитися, а я повністю перебинтований і незрозуміло, чи все на місці. Зі спини рукою якось підібрався… Фу-ух. На місці! Ногу відірвало? Та біс із нею, друга ж залишилася, то буду вже якось стрибати. Я все ж таки планую, щоб у мене була і родина, і діти», – пояснює хлопець.
Після загоєння ран Юрій пройшов протезування в Україні. Військовий зізнається, що навчитися ходити наново зі штучною кінцівкою було нелегко.
«Усе на характері. Бо з’являється розуміння, що якщо я зараз не встану і не почну ходити, то за мене ніхто цього не зробить», – каже ветеран.
А одного чудового дня в його житті з’явився ампфутбол. У цей адаптивний спорт хлопця привела його лікар-реабілітолог.
«Я тоді ще навіть про протез не думав. Перші кроки намагався робити на милицях, та тільки-но на них ставав, у голові паморочилось, і я падав. З часом ставало краще, і лікарка якось каже: «То що, у футбол грати будемо?» Я відповів: «Ну, звісно, що будемо».
Але ж я думав, що вона, жартуючи, мотивує мене, ну, і я відповідав жартома», – розповідає Юрій.
Утім, те, що починалося як підбадьорливий жарт, згодом стало реальністю – і вже скоро ветеран прийшов на своє перше тренування.
«Коли вперше мені дали м’яч, то я одразу спробував побігти й нормально так розігнався, а потім як розклався на тому полі: милиці відлетіли в різні сторони. То мені одразу сказали, що буду нападником», – сміється ветеран.
Зараз Юрій вже набрався спортивного досвіду і є гравцем команди МСК «Дніпро».
Ветеран радіє, що ампфутбол в Україні розвивається, команд стає дедалі більше, однак, зі слів захисника, це викликає у нього змішані почуття.
«З одного боку добре, що хлопці активні, займаються спортом. Зі 100% людей з ампутаціями, на жаль, тільки 30-40% щось пробують в спорті, а інші просто здаються.
А з іншого боку, команди ж ці створюються за рахунок того, що людей з ампутаціями стає все більше», – пояснює ветеран.
Водночас адаптивний спорт – найкраща фізична і психологічна реабілітація для військових, які відновлюються після травм.
«Ми їздимо на матчі, змагаємося один з одним, та все ж таки, головне, це боротьба з самим собою, розуміння, що ти не здався і багато чого можеш», – резюмував Юрій Юриков.
За матеріалами сайту
trueua.info
