Україна – це нація хліборобів і, водночас, воїнів. Наші предки кидали плуг, брали зброю та йшли воювати. І з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну багато аграріїв взяли зброю до рук і замість обробляти землю пішли її захищати. Серед них і 59-річний сільгоспвиробник Віталій Кротенко зі Щасливого Чутівської громади.
Зі словами «Хто ж моїх дівчат буде захищати, як не я?» Віталій Вікторович у перші дні війни вступив до лав роти охорони, яка тоді одразу почала діяти при дев’ятому відділі Полтавського РТЦК та СП. Тим паче, і бойовий досвід мав, адже під час строкової служби потрапив до Афганістану. Служив водієм. Тож ще в юності бачив, яке страшне лихо для мирних жителів може нести війна. І розумів, що потрібно зробити усе, аби не пустити її до свого рідного села. Тож після перших ударів по мирних містах 24 лютого він о сьомій ранку уже стояв під дверима дев’ятого відділу, аби вступити до лав української армії.
Тоді разом з іншими готував оборонні укріплення, ніс варту на території громади.
А у червні 2022-го пішов воювати у складі 62-го окремого стрілецького батальйону водієм-радіотелефоністом. Боронив країну на Донеччині. Брав участь у пекельних боях під Курдюмівкою. Отримав поранення.
Нині служить у 118-ій бригаді водієм-санітаром. Воює на Запорізькому напрямку. Евакуює своїх побратимів. І його навички водія та уміння відремонтувати будь-яку техніку зараз йому стають у нагоді, як ніколи.
«Тато уміє їздити на будь-якій машині, і по будь-якій дорозі поїде і виїде», – з гордістю мовила про нього донька Віка Наріжна.
До техніки Віталій Кротенко мав любов змалечку. Народився у Червоному (нині Щасливе) 1 січня 1966 року. Закінчив Василівську школу. Батько зоотехнік за фахом працював керуючим Майданівського відділку місцевого господарства, очолював сільську раду у Черняківці та посідав інші керівні посади в органах місцевого самоврядування. А син вирішив присвятити своє життя саме сільському господарству.
«Я у селі виріс, то це умію робити найкраще», – зазначає Віталій Вікторович.
Тож у 1983-му році здобув фах механізатора у Лозівському училищі механізації. З 1984-го по липень 1986-го служив у армії.
Тільки-но повернувся зі служби пішов працювати у РО «Сільгоспхімія» трактористом. Тодішній керівник організації Леонід Серяков досить схвально відгукувався про молодого, але відповідального працівника, який бережно ставився до техніки і завжди сумлінно виконував свою роботу.
Складалося і особисте життя: разом з дружиною виховували двох доньок Марину і Віку, отримали у Чутовому житло від організації.
Згодом після розвалу союзу та занепаду усіх структур району, Віталій Кротенко вирішив зайнятися обробітком земельних паїв своїх рідних. Справа припала йому до душі. Працювати доводилося тяжко, але результат стимулював рухатися далі. Уже й односельці почали передавати йому в обробіток свої наділи, помітивши старанність Віталія Вікторовича. Тож вирішили у 2021 році родиною оформити ФОП. Але розпочалася повномасштабна війна, то усі юридичні нюанси уже вирішувала донька Віка самостійно.
У 2022 році зареєстрували ФОП Наріжна В.В. І Віка Віталіївна, коли батько пішов воювати, стала займатися справами господарства. Тож на тендітні жіночі плечі впали усі клопоти і проблеми сільгоспвиробника.
Віталій Вікторович розповідає: «На початку їй допомагали рідні та мої колеги-друзі Єгор Гарбузов, Микола Полтавець, Павло Ночовний. Вони й далі підтримують, за що я їм вдячний».
Сама ж Віка зізнається, що відчуває постійну підтримку і від батька. «Він телефонує і дає поради. Ось і нещодавно дзвонив і пояснював, як налаштувати плуга. А коли приїздить у відпустку – одразу на поле. Навіть з поламаною ногою сідав у трактор», – зазначила Віка .
Також вона зауважує, що тато намагається постійно тримати зв’язок із родиною, аби за нього не переживали.
Хоча, звісно, рідні неймовірно хвилюються за свого захисника і чекають на нього. Особливо онуки Віталій, Єва та Мілана, які завжди приїжджають на гостини до дідуся, коли той виривається із воєнних буднів у мирне життя на декілька днів відпустки. Онук Віталій Хоменко, маючи за приклад такого героїчного дідуся, сам відвідує військово-патріотичний клуб «Штурм» і хвалиться своїми досягнення.
Донька ж відмічає, що навіть у відпустці Віталій Вікторович постійно перебуває на зв’язку зі своїми побратимами. Відчуває відповідальність за них.
А той, хто воював, знає, що кожна евакуація пораненого – це тихий подвиг на межі людських можливостей. Тож напруга – надзвичайна, вимагає неабиякого здоров’я. Як усе це витримує чоловік, якому через два місяці виповниться шістдесят? Просто – робить свою роботу. А ще – підтримує рідних словами: «Усе буде добре, усе буде Україна!»
А ті сподіваються, що після ювілейного 60-річчя його все ж таки демобілізують, він повернеться до своєї мирної професії і буде вирощувати хліб на рідній землі.
Оксана ЧЕРКАС
