Підполковник ЗСУ Леонід Продайко з позивним Віскі очолює підрозділ протидії технічним розвідкам. Саме з нього розпочалася військова традиція родини, хоча він був наймолодшим серед братів.
До армії потрапив строковиком у 2000 році. Спочатку був солдатом, потім сержантом. Згодом ухвалив рішення лишитися у лавах Збройних сил України. Закінчив школу прапорщиків. Служив у Президентському полку (зараз окрема президентська бригада).
Здобув вищу освіту цивільну. Пізніше отримав звання молодшого лейтенанта.
«Служив до 2017 року. Трохи вичерпав себе по військовій службі і вирішив по закінченню контракту звільнитися, – розповідає Леонід Продайко. – У цивільному житті працював начальником служби безпеки у мережі розважальних закладів десь п’ять років. А коли трапилося повномасштабне вторгнення, ми сім’ями з братом були у Буковелі. З п’ятої ранку нам почали телефонувати, що усе гримить і стріляє. То ми вирішили повертатися додому».
Без особливих роздумів став на захист країни. Очолює підрозділ, який займається протидією технічним розвідкам противника.
«Боремося з БпЛА-розвідниками. Усе, що летить у повітрі й розвідує – у нашій смузі відповідальності, – зазначив Леонід. – Ворог не починає своїх наступальних дій без розвідки, яка переважно ведеться з повітря. А так як цих наступальних дій багато, тож і дронів, які літають у цих смугах, теж вдосталь. Тому працюємо 24/7 і не вимикаємося. Як сказав мій колега: «Ви спати лягаєте, а війна іде: в цей час хтось воює, стріляє, отримує поранення, на жаль, помирає…»
Бувало, що садили ворожого розвідника, передавали його з усім начинням на дослідження спеціалістам. Вони його оглядали, щось допрацьовували для удосконалення наших засобів подавлення».
У зоні моєї відповідальності чимало підлеглих. Вони розкидані по великій смузі. І для мене найголовніше – збереження життя і здоров’я особового складу. Це беззаперечно пріоритет усієї роботи нашого підрозділу. І не тільки моїх підлеглих, а й тих хлопців, які перебувають у більш несприятливих умовах – в окопах, траншеях. Це й артилеристи та усі, хто безпосередньо контактує з ворогом. І ми своєю роботою маємо забезпечити так, щоб їм було легше».
Тож відповідальність неймовірна, і усі мають постійно бути у тонусі, на бойових чергуваннях.
«Звісно, у кожного психіка по своєму реагує на втому та різні ситуації, але усі працюють, усі в строю, – зазначає підполковник ЗСУ. – Вдячний своєму особовому складу за це, а найбільше вдячний тим, хто в піхоті й артилерії. На піхоті зараз тримається уся наша країна, а артилерія їй в цьому допомагає. Недарма в одній з бригад є девіз: «Піт артилерії зберігає кров піхоти»».
Як вдається військовому триматися у тонусі не один рік і як долає свій страх?
Леонід Продайко зазначає: «Страх є у кожної нормальної людини… Це війна, тут вбивають».
Тим, хто потрапляє до армії, радить передусім навчатися і тренуватися.
«Усім це треба робити, бо війна так швидко не закінчиться, – зауважує захисник. – І ще багато сюди потрапить тих, хто тут не був. Окрім того, ми, військові, які зараз на фронті, не зможемо його тримати роками без відпусток, без відпочинку, без передиху якогось.
Потрібно, щоб чоловіки програмували себе на те, що це їхній святий обов’язок захищати Батьківщину. Це історично так склалося, що особи чоловічої статі були воїнами і захисниками своєї рідної землі. І у тяжкий для країни час потрібно готуватися до цього, навчатися.
Зараз є можливість обирати підрозділ за професією, за специфікацією. Не потрібно ховатися по хатах і чекати, поки тебе зловить ТЦК і відправить кудись. А можна самому обирати підрозділ і займатися своєю справою за спеціальністю.
Вважаю, що від бажання дуже багато чого залежить. Я, приміром, прийшов у свою сферу практично абсолютним нулем. І моє прагнення усе опанувати привело мене до тієї посади, яку нині обіймаю. Тож коли людина бажає захищати Батьківщину, хоче принести користь своїй країні і зробити внесок у перемогу, то ми її чекаємо з розкритими обіймами».
Майже безперервне перебування у зоні бойових дій не один рік негативно вливає на психіку. Тож у кожного свої методи відволікатися від негативу.
«У мене психіка налаштована так, і я дуже вдячний їй за це, що депресивний стан триває пару годин. Цей час намагаюся по максимуму завантажити себе роботою (а зважаючи на кількість підлеглих і динаміку та обсяг завдань, це досить легко зробити, бо зараз задачі падають звідусіль)», – розповів воїн.
Як розвантажується і відновлюється?
«За допомогою музики, – зазначає Леонід Продайко. – Без неї не можу жити. А ще інколи граю в Пабг – це іграшка-стрілялка. Зі своїми побратимами, де б вони не знаходилися, формуємо команди і граємося. Це теж один із моментів розвантаження і процесу відновлення».
А ще підполковник «Віскі-Бізон», командир підрозділу ПДТР Ай-Петрі, – справжній байкер і рокер. «Не сидів на своєму двоколісному відтоді як пішов на війну. І я за ним скучаю. А він за мною», – з усмішкою каже він.
Розповів і про те, як став байкером.
«Коли у чоловіка починається криза середнього віку, продавці мотоциклів потирають руки, – жартує Леонід. – Так мабуть і у мене сталося. Мені запропонували придбати мотоцикл. А я підсвідомо уже давно хотів цього. Тож купив. Став їздити і кайфувати. Знаєте, як кажуть чотири колеса возять тіло, а два – душу.
Мої колишні співслужбовці створили свій байкерський клуб, який символічно називається «Ветеран МК юкрейн» – мотоциклетний клуб ветеранів України. З президентом цього клубу служили разом. Він мені запропонував стати членом клубу. Так я став повноцінним байкером.
До речі, байкерський рух пішов від ветеранського руху. Коли закінчилася війна у В’єтнамі, і звідти повернулися військовослужбовці-ветерани зі своїми захворюваннями психіки і ПТРС-ми, яким потрібно було в чомусь реалізуватися, кудись викидати свої емоції, то вони почали створювати ці байкерські клуби».
Відволікаються військові, часом, і роблячи татуювання. У Леоніда вони досить колоритні і вельми патріотичні.
«Перше татуювання зробив майже три роки тому – козак на фоні тризуба, який тримає скрижаль у жовто-блакитних кольорах з написом: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав». Це цитата Степана Бандери. У тату уклав усі моменти нашої історії. А позаду хмари, які символізують тяжкі часи, у яких зараз перебуває наша країна. І ми маємо ці хмари розігнати так, як наших ворогів», – роз’яснює військовослужбовець.
На іншій руці татуювання у вигляді вишиванки.
«Зараз у тренді вишиванки, – зазначає Леонід Продайко. – І я вирішив зробити на своєму тілі вишиванку, яка буде зі мною, де б я не перебував. Зроблений начебто розрив на шкірі, а під нею вишиванка. Це символізує те, що знаходиться під моєю шкірою та ідентифікує мене, як українця».
Також захисник поділився своєю мрією: «Коли буде наша велика перемога, і ми усі з братами і племінниками повернемося додому, я зроблю велике сімейне фото та усю цю сім’ю, family, розміщу на своєму тілі назавжди».
