«Якщо так розібратися, то більше ніж половину свого життя я – у військовій формі», – каже майор ЗСУ 27-річний Роман Продайко з позивним Бізон.
Він з 13 років навчався у Київському військовому ліцеї. Потім вступив до військової академії.
«Чому обрав цю справу? Прикладом для мене став мій дядько Леонід, який на той момент був військовим, – розповів Роман Ігорьович. – Він мені замінив батька, якого я втратив. Тож саме дядько запропонував мені піти у військовий ліцей. Він зміг мене зацікавити, у мене з’явилося бажання – і все вийшло. Як бачите в правильне русло пішло: зараз у званні майора на посаді командира батальйону».
Він несе повну відповідальність за бойову підготовку, озброєння, техніку, забезпечення та стан батальйону.
«Військові, які до нас приходять, повинні мати загальні навички: з інженерної, вогневої і тактичної підготовки, тактичної медицини. Вони мають уміти поводитися зі зброєю, влучно стріляти – це основні вимоги і навички. А решту вони здобудуть уже у підрозділі.
Дуже важливо, коли з навчальних центрів приходять добре підготовлені люди. Тоді ти працюєш з ними лише на покращення деяких навичок», – розповідає майор. Хоча зізнається, що іноді доводилося і стріляти навчати.
Також він зауважує: «Це нормально відчувати страх, але його треба направити у правильне русло, а не впадати у ступор і ставати безпорадним.
А коли людина опанувала себе, то хоч їй і страшно, але вона робить свою справу. Ти ж не один сидиш в окопі, біля тебе твої побратими такі ж самі, яким теж страшно, але вони роблять свою роботу, незалежно від віку і статі».
Роман Продайко зазначає, що на війні люди переосмислюють своє ставлення до церкви, віри і Бога.
«Для військовослужбовців на війні багато чого значить віра в Бога. Особливо коли потрапляєш у критичні ситуації, а їх більше ніж достатньо», – зізнається бойовий офіцер.
На запитання, чи були у нього такі моменти, зазначає, що так, особливо часто вони траплялися під час пересування.
«Коли рухаєшся, то починають сипати по тобі усім, чим можуть. На околиці Cіверська було, коли прямо заскочили з побратимом у хмару з диму, пилюки та іскор. Касети поруч клацають… А потім дивувалися з ним – ми таки проскочили!» – пригадує воїн.
Розповідає, що у прифронтових населених пунктах Донеччини переважна більшість церков московського патріархату, але вони усі зруйновані ворогом.
Із сарказмом говорить: «І це ті, що кажуть у себе на медіа-каналах, що, мовляв, по церквах і дитячих будинках, школах і шпиталях не стріляють.
Їхня пропагандистська машина дуже давно працює і дуже потужно. Вони вливають у неї мільярди, аби нести свої ідеї «руського міра» у різні прошарки населення. А людина те, що чує постійно, у те й починає вірити».
Випадало спілкуватися і з полоненими росіянами. Роман Продайко каже зі зневагою: «Усі вони кричать в один голос про Бога, віру і їхню «благу справу». Усі там з іконками. Навіть траплялися з молитовниками Івана Охлобистіна. У мене був один, комусь із волонтерів віддав. Я не пам’ятаю, з чого там починається, але є такі цікаві слова: «Мы все умрём, вопрос «Когда?» Кто рано или поздно…» Нормальна тема для них. Вони ж там усі такі віруючі…
Які враження від спілкування з ними? Що тут скажеш. Люди свідомо йдуть і штурмують тебе, а коли потрапляють у полон, то починають говорити зовсім протилежні речі про свою владу, про те, чого вони сюди йшли».
Сам же Роман перші секунди повномасштабного вторгнення зустрів на околиці Луганської області. Він розповідає: «Е-нний місяць ми знаходилися у зоні на той час ООС. І для нас початок повномасштабної війни не став якоюсь новиною. Бо все до того йшло.
Приліт ракет розбудив нас. Усі одразу перейшли у режим готовності і почали висуватися на свої вогневі точки.
Одному з товаришів зателефонував хтось з рідних і сказав, що прийняли бій на Харківщині. Для нас це трохи стало шоком. Не було тривожності. Ти ж не один, а з побратимами. Хоча було не зрозуміло, як усе розвиватиметься».
Після навчання починав службу на Авдіївському напрямку, потім 24-та бригада і Луганщина, у 2024-му році воював на Донеччині. «Взагалі це уже третій підрозділ і четверта бригада по рахунку, де я проходжу службу», – зазначає захисник.
Заради чого він на фронті?
На це запитання категорично відповідає: «Напевне, як і кожен військовий, розумію, що коли ворога не стримати тут, то він ітиме далі, і на Полтавську область теж. Коли даємо йому відсіч, він зупиняється, перегруповується і знову намагається просуватися.
Тому злить, коли чуєш, як кажуть: «Ми не для війни. Хай захищають ті, хто на це вчився». Сьогодні це трохи недоречно. Зараз, коли поглянути на особовий склад, то переважна більшість далекі від військової сфери: хтось був архітектором, хтось водієм чи зварювальником. Можна побачити на фронті абсолютно кожну професію з існуючих. Ці люди в армії виконують завдання, хоч і не створені для війни».
Найтяжче на фронті для нього – це втрата побратимів. «До людини встигаєш звикнутися, живеш поруч, бачишся кожен день, розмовляєш, – розповідає Роман. – І коли ти раптово втрачаєш її у момент, коли цього не очікуєш (а такі речі очікувати неможливо), то це дуже сильно давить на тебе…
Ніякі телефонні номери загиблих і безвісти зниклих товаришів не видаляєш. Буває, заходиш у якийсь месенджер і бачиш, що оновилося якесь повідомлення, чи знову приєднався абонент. І думаєш: «Як? Його ж немає!»… Іноді ворог бере телефон загиблого і робить маніпуляції з акаунтом».
Військовий зізнається, що йому часом складно порозумітися з цивільними. Він зазначає: «Люди на четвертий рік війни не розуміють ті речі, про які ти їм кажеш. Вони посилаються на те, що почули чи побачили по телевізору, або взяли з якихось фейкових джерел в Інтернеті. На основі цього трактують свою точку зору тобі, і не слухають те, про що ти їм говориш з реального життя. І ти думаєш, а чи на одну тему ми говоримо, і чи взагалі на одній мові…»
Чи шкодує, що пішов в армію?
«Абсолютно не шкодую, – зазначає комбат. – Усі мої друзі, колеги – усе оточення – військові. Тому було б дико шкодувати про щось.
Але колись я таки дійду до того, щоб спробувати себе у якісь цивільній справі. Але це буде колись… Як війна скінчиться, і будемо знати, що точно усе більш-менш спокійно».
Оксана ЧЕРКАС
