Велелюдно було у центрі Петрівки восьмого січня. Жителі села масово вийшли зустрічати похоронний кортеж із земляком-захисником – на щиті повернувся додому 44-річний Коломак Михайло Іванович.
Уздовж центрального автошляху живим коридором вшанували його односельці – усі, як один, із сумом схилили у скорботі голови, бо ж лишив по собі добрий слід. Люди одностайно розповідали мені: «Скільки він тут прожив, то ніхто про нього й одного поганого слова не скаже. Знаєте, у Петрівці немає жодної хати, де б не доклав своїх майстровитих рук Михайло Коломак. Був завжди безвідмовним. Відгукувався на перший поклик про допомогу. Навіть, коли йшов до війська, то декому казав: «Почекайте – повернуся й зроблю вам»». На жаль, не діждуться уже його… ні односельці, ні рідні…
Народився Михайло 31 травня 1980 року. У родині рано не стало батька. Мати сама піднімала чотирьох дітей, тож Михайло став єдиною надією і опорою – допомагав усій родині. Закінчив Петрівську школу, потім будівельній справі навчався у Полтавському ПТУ №1. З 1998-го по 2020 рік відбував строкову службу в Харкові. Працював підсобним робітником у органі місцевого самоврядування. Мав, як кажуть, «золоті руки», тож займався ремонтними роботами.
Працівниці дитсадка «Калинка», де він теж трудився, так відгукнулися про нього: «Він – золота людина. Настільки добрий, безвідмовний, привітний. Бувало, що не попросиш – усе зробить. І завжди – посмішка на обличчі. Заходить у садочок, а до нього діти тягнуться. Позитивним був».
Окрім того, турботливий син і брат. Не маючи власних дітей, усю свою любов віддавав племінникам та їхнім дітям.
Мобілізували його до війська торік 24 жовтня. Потрапив у десантно-штурмову бригаду. Два місяці провів у Чернігівській області на навчанні, потім підрозділ Михайла відправили на Курщину. І другий його бойовий вихід став останнім.
Племінниця Тетяна пригадує: «У грудні він на 12 днів вийшов на перше своє бойове завдання. Не мали з ним зв’язку. Потім 31 грудня зателефонував, вітав нас із святами. А першого січня подзвонив і сказав, що знову на п’ять днів йде на бойові. Тож ми чекали, коли він вийде на зв’язок… Але так і не дочекалися його дзвінка. Натомість шостого січня нам повідомили, що він загинув».
Життя помічника гранатометника десантно-штурмового відділення, солдата Михайла Коломака обірвалося біля села Мала Локня Суджанського району Курської області третього січня.
Тож повернувся на рідну землю у труні. Поховали воїна з усіма почестями.
Під час траурного мітингу від виконкому та депутатського корпусу Скороходівської селищної співчуття рідним висловив керівник громади Валерій Штепка. Він розповів, що Михайло працював спочатку у Чапаєвській сільській раді, потім після перейменування у Петрівській. «Світла людина. Був добрим, чуйним. Завжди відповідально ставився до своїх обов’язків. Відгуки про його роботу були тільки хороші», – зазначив Валерій Штепка.
А вчителька Петрівського ліцею Надія Чорнобай так мовила про Михайла: «Він навчався у нашій школі з першого по дев’ятий клас. Усі вчителі, усі його однокласники пам’ятають його як доброго, щирого, порядного, спокійного, дуже хорошого товариша».
Висловила співчуття родині від місцевої громади староста Петрівського старостинського округу Юлія Скорик та зазначила: «Добрий світлий спомин про Михайла Коломака назавжди залишиться у пам’яті петрівців».
Представник 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко вручив матері загиблого воїна український стяг, під яким той героїчно боровся з підступним ворогом.
Оксана ЧЕРКАС. Фото автора.
