Коли розпочалася повномасштабна війна, усі чоловіки у родині Продайків добровільно подалися до військкоматів, аби стати на захист України. І нині у війську служать двоє рідних братів і троє двоюрідних. У минулому номері «Сільських новин» ми розповіли про двох з них. Нині мова піде про найстаршого – водія-оператора підрозділу протидії технічним розвідкам 49-річного Сергія Продайка з позивним Бізон та його сина – штурмовика 5-ої ОШБр 27-річного Максима – Спарту.
До повномасштабки Сергій і Максим займалися досить мирними справами, пов’язаними з будівництвом. Зокрема, Сергій працював водієм у дорожній компанії, яка будувала якісні автошляхи.
Чоловік пригадує: «Перед війною до Білопілля, яке знаходиться на Сумщині на кордоні з рф, зробили гарну дорогу. Я тоді ще пожартував, що, мовляв, робимо дорогу для кацапів».
Сказав, як у воду дивився. Слова виявилися пророчими. Це містечко і нині зазнає руйнувань від обстрілів ворога.
Сергій Продайко розповідає: «Коли почалася війна, ми усі пішли до військкоматів, кожен у своєму місті. Нам спочатку відмовляли. Мовляв, людей поки що вистачає. Та уже у березні таки взяли брата Леоніда. І мій старший син Максим попросився. Його у п’яту штурмову забрали. А я чекав аж до червня 2022-го».
Тоді Леонід забрав брата у свою частину, сказавши: «Якщо вже так хочеш служити, то будемо разом». Та так і воюють Сергій з Леонідом уже четвертий рік поруч.
До речі, молодший син Сергія Продайка 20-річний Сергій теж у війську: служить у складі третьої штурмової бригади.
Сергій Продайко зазначає, що довелося опановувати нову для себе сферу діяльності – віртуальну.
«Мене більше до техніки тягло: запчастини, різні механізми, зварювальні роботи – то моє. А довелося пізнавати комп’ютерну техніку і різні програми», – зауважує та зізнається, що далося це все йому легко. Можливо, себе налаштував так, що треба навчитися чомусь новому, а не просто сісти за кермо і крутити його.
І нині постійно поновлює знання, адже у цій сфері усе дуже швидко змінюється.
«Орки на місці не стоять. Вони щоразу вигадують щось нове, і нам теж треба змінюватися, аби протидіяти їм», – говорить військовий.
Він досить чітко зазначає: «Треба цю роботу комусь виконувати, і ми навчилися це робити».
Сергій Продайко переконаний, що на своєму місці потрібно викладатися на усі сто, а то й двісті відсотків. Адже вони прикривають небо під час евакуації, ротації чи роботи артилерії.
«Хтось на нас надіється. Усе циклічно: ми працюємо – працює арта. А коли працює арта – працює піхота. Хлопці залишаються живі і менше втрат».
Болісно переносить загибель знайомих, друзів, особливо боляче за молодих хлопців, які ще й не жили на світі.
«Буває, що тебе із середини розриває, коли хтось гине», – зауважує із сумом Сергій Продайко.
На чергування заступає на шість годин. Слідкує за цілями і за наказом відпрацьовує їх. За роки війни побував на різних гарячих напрямках фронту, навіть на Курщині.
Як відновлюється? «Люблю слухати музику, чи переглядати відеоролики, як наші побратими приїжджають додому і дарують квіти рідним. Це позитив, і мене це лікує, гріє душу», – розповів воїн.
А ще – захоплюється театром. Зазначає, що з дружиною раніше із задоволенням переглядали, зокрема, гумористичні вистави. І нині мріє повести дружину до театру в Києві: може – на «Гуцулку Ксеню».
Також воїн розповів: «Людина до всього пристосовується. Десь недоспав, чи не поїв – це не страшно. Найбільше скучаєш за сім’єю. Є мрія така: хочеться зібратися цілою родиною за столом, поспілкуватися, пожартувати, посміятися, як воно було колись у нас».
Хоча згодом і зізнався: «Я можу поїхати у відпустку, але на третій день мені уже чогось не вистачає: оцих вибухів, моїх військових обов’язків: я маю десь крутитися, щось робити…»
Тому для нього найперше, аби закінчилася війна, щоб можна спокійно повернутися до мирного життя.
Оксана ЧЕРКАС
