Максим Продайко зустрів війну, коли працював у Тростянці.
Пригадує: «Ми саме були у Тростянці, вранці збиралися їхати на Одесу, а хлопці-харків’яни сказали: «Сьогодні ми нікуди не поїдемо – війна почалася».
Спочатку не повірили їм. Дочекалися виконроба, він підтвердив. Я одразу повернувся додому. Потім з хлопцями поїхали у військкомат, записалися, тижнів зо два чекали. А коли мене забрали, то потрапив у п’ятірочку, яка тоді формувалася».
Саме навесні 2022-го року створили п’яту окрему штурмову бригаду, яка брала участь у боях за Лисичанський НПЗ, Сіверськ, Вуглегірську ТЕС, Майорське, Бахмут.
Спільно з 80-ою ОДШбр та штурмовою бригадою Нацполії «Лють» воювали за Кліщіївку. У боях за це село Максим отримав поранення.
Воїн розповідає: «Це була перша зима. Як з Бахмута наші відійшли, то йшли бої під Кліщіївкою. У нас спочатку була точка в Часіку. Ми туди поїхали як копачі, повинні були підготувати позицію. Вдень покопали, повернулися, поїли, повлягалися перепочити.
А вночі прийшов старшина і сказав, що треба замінити двох наших трьохсотих.
Завантажилися на КСП, нас підвезли до самої посадки. Там ми вистрибнули, дочекалися старшого. Він привів поранених на евакуацію. А ми погнали з ним на позицію. До неї треба було дійти через два пагорби і два ярки. Поки добиралися, було «весело»: щось прилітало, гілки падали.
Десь години у три ночі добралися. Заскочили в окопчик, там був наш побратим. Витягли тепловізор. Попрацювали трохи – один на теплік, другий на автомат.
Потім надійшов наказ, що на кулемет закінчилися БК і треба сходити набрати ще. То я, наш старший Джокер і ще один – Сергій погнали за ними. Я йшов останній і трішки не встиг спустися з цього пагорбу. Позаду щось прилетіло, я ще оглянувся, і тут мені у плече дало. Я навіть не зрозумів, що і сталося, просто відняло руку – вона заніміла.
Вирішив прилягти. Чую Сергій передає: «Спарта – двісті, Спарта – двісті». Я голову підіймаю і кричу: «Ей, я тут! Живий! Забирайте».
Вони підскочили, обдивилися рану. Хотів Сергій накласти мені турнікета, та особливо крові не було, то вирішили швидше рухатися, доки інтенсивність обстрілу спала. Мені прошило легеню і зупинилося між лопаткою і хребтом. Коли йшов, відчувалося, що щось там заважає, бо плитою бронежилета придавлювало. Потім – госпіталь, місяць відпустки».
Поділився Максим Продайко й досвідом, як долати панічний страх. Зауважує, що якось треба відволіктися: «Потрібно зупинитися, випити води, чи покурити, якщо куриш».
Максиму ж запам’ятався зимовий вихід на позицію, коли мали забрати пораненого старшого Джокера.
Захисник знову поринув у нелегкі спогади: «Тоді було не дуже солодко. Потрібно було заходити лісосмугою. Але чомусь увесь час було таке передчуття, що «пацани, туди не суньтеся».
Ця вилазка була сама стрьомна. Ми тоді у годину ночі висадилися, привіз я хлопцям пиріжечків, бо вони там «висіли» уже другу добу – через сильні обстріли не могли вийти. Доки ми йшли лісосмугою, вибухало попереду нас, збоку, позаду. Було темно, та й лісосмуга уже рідка. То ми вскочили учотирьох у невеликий окопчик, накритий гілками, аби перечекати, доки вони там втихомиряться. Тоді ще й коптери літали, вони гірші ніж міномети, бо усе бачать. Натворили тоді халепи.
Коли посіріло, то сходили і забрали Джокера. Правда, він нас не дочекався… Не могли його забрати дві доби. Коли йшли, було дуже страшно, бо на карті там лісок, а по факту – поле зі стирчаками…»
Як на свій вік Максим досить серйозний і виважений. Він повністю зосереджений на своїй роботі. Розповідає: «Я намагаюся менше думати, бо коли починаєш задавати собі запитання, то закрадаються сумніви, а сумніви – це психологічні гойдалки. Тому зосереджуюся на тому, як краще зробити роботу, як повернутися відпочити, бо попереду ще є робота…Та й господарських проблем вистачає: приходиш з «вилазки», треба попрати, поїсти, напитися води, лягти відіспатися і готуватися до наступного виходу. Окрім того, треба закопати свою техніку, замаскувати. Ще там можуть якихось завдань нарізати. Ніколи думати…»
Взагалі молодий воїн уже з чималим стажем бойових дій переконаний, що воювати доведеться усім.
«Пам’ятаю, як хлопці на початку казали у своїх тік-токах: «Пацани, ми скоро закінчимося, тому не розслабляйтеся. Скоро і ви там будете… Не варто сподіватися, що воно тебе мине… У нас хлопці не безкінечні». І я з ними згоден. Тож учіть медицину, бігайте вранці. Бо тепер точки висадки знаходяться далеко від позиції – за три, або й п’ять кілометрів. І їх треба швидко здолати ще й у спорядженні, з БК, водою та їжею. Я не дуже міцної статури, то мені тяжко ці дистанції долати», – посміхається Максим.
Та як би там не було, а четвертий рік поспіль цей худорлявий хлопчина перебуває у пеклі війни і мужньо захищає рідну землю.
Оксана ЧЕРКАС
