Військовослужбовець чутівець Юрій Ісип, перебуваючи у відпустці, завітав до редакції «Сільських новин», де свого часу працював журналістом. Коротко повідав про військові будні та поділився своєю історією, бо ж творчий вогник журналістики в душі таки не згасає. Хто хоч раз спробував себе у цій професії, уже світ сприймає через приціл фотоапарата – картинками й сюжетами для статті. Недарма Юрій Ісип отримав від побратимів позивний – Журналіст.
Окрім того, Юрій прийшов не з порожніми руками – з книгами українського автора, які згодом передав Чутівській центральній бібліотеці. А читачам «Сільських новин» пропонуємо допис воїна.
Цю розповідь хочу розпочати із зізнання: я не дуже, м’яко кажучи, полюбляю читати художню літературу. Мабуть, єдине, що прочитав та запам’ятав, і що мало на мене якийсь вплив – це «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та «Енеїда» Івана Котляревського. У «Тінях…» зачарував шум Черемошу, який пронизує твір від початку до кінця. У пригодах Енея привабила простота написання та алегоричність прочитаного.
Також «каюсь» – Шкляра не читав та знаю, що його вважають одним із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. Деякі літературні оглядачі називають його «містиком», «літературним велетнем» та «батьком українського бестселера».
То як же в моїй долі поєдналися Шкляр та Покровськ?
До 2014-го та й у 14-му я бував на Донбасі, адже мав там знайомих та приїздив на гостини: у Макіївку з її чарівливою брутальністю; в Донецьк – похід на «Донбас-арену», а ще – відпочинок у запашних хвойних лісах Святогірська на березі Сіверського Дінця, на кручах якого поєдналася дивовижна природа, велич храмових комплексів та химерний привид Артема.
До Покровська я потрапив у грудні 2024-го, а привело мене туди БР (бойове розпорядження, яке наказувало моєму підрозділу прибути саме туди). Я не буду розповідати про те що, гриз бронетехніку, як карамель. Я не був у шанцях на нулі. Завданням моїм та моїх побратимів було забезпечення зв’язку.
Не вдаватимуся в деталі, як та що працює. Скажу одне – щоб забезпечити сталий зв’язок у населеному пункті, який знаходиться за декілька кілометрів від ЛБЗ (лінії бойового зіткнення), і де немає світла та мовчать мобільні й Інтернет, треба просто затягти антену якнайвище (як варіант – вежі мобільних операторів, труби котельні).
Тож засоби зв’язку встановлювали на понівечені багатоповерхівки, що були уже непридатні для проживання. На одному з таких горішніх поверхів ми зайшли у двері, вибиті вибуховою хвилею. Обладнання швидко встановили, радіогоризонт був вдалий, зв’язок перевірений – усе працювало.
Потім оглянувся навколо. Помешкання було звичайне: не скажеш, що заможне, але й не бідне. Та в гармидері розкиданих речей, що похапцем збирались, серед розбитих вікон та міжкімнатних дверей все одно відчувався затишок, який порушили «освабадітєлі».
На стіні – полиця з книгами російських класиків пазурами дюбелів трималася, аби не впасти. Але мою увагу привернули книги, які акуратно лежали на столі, немов готуючись у далеку подорож від рідного дому. Це був «Кобзар» Тараса Шевченка, зачитаний до дірок, та три книги Василя Шкляра «Чорний ворон», «Тінь сови» і «Троща». Чому я їх забрав, «змародерив» – не знаю. Можливо для мене у той момент, під звуки канонади та дзижчання дронів – це був доказ того, що Донбас – це Україна.
Юрій ІСИП
