У травні, коли «природа-мати виряджає свою доню-землю у пишній весняній зелені у дорогу життя, праці і радості», люди висловлюють подяку материнській самопожертві та відзначають День матері.
Саме у цьому благодатному місяці дев’яносто літ тому з’явилася на світ Ганна Тимофіївна Варяниця з Рябківки, яка стала берегинею свого роду, обравши життєвий шлях, сповнений турботи, мудрості і тепла.
Народилася Ганна Тимофіївна у 1935 році у селі Суха Балка, яке давно зникло з карти України. Взагалі ж у її батьків, сім’ї Семеренків, було десятеро дітей. Але після страшного голоду 1933-го вижило тільки четверо.
Тож змалку доля не балувала дівчинку, уділивши їй чимало тяжких випробувань. Чого лише варте воєнне лихоліття! Хоч Ганна і була маленькою, але у пам’яті залишилися страшні спогади про евакуацію. Батько пішов на фронт, а мати, взявши корову і дітей, втікала від фашистів. Старенька пригадує, як вони з мамою деякий час жили у Козельщині, але приміщення, де перебували, підпалили фашисти. Тож довелося рухатися далі. Додому ж повернулися після визволення села у 1943 році.
Ганна закінчила лише чотири класи. Жили бідно: у матері навіть не було у що зодягнути школярку, аби та продовжувала навчання. Тому Ганна з 13 років пішла працювати у колгосп у рідному селі. Спочатку підносила воду полільницям, а потім і сама взялася за сапу. Працювала і у ланці, і у дитячому садку, і на фермі доглядала телят, доїла корів. Йшла безвідмовно всюди, куди направляло керівництво. Не боялася тяжкої праці, усе їй було до снаги.
Родина перебралася у Рябківку. Батько був хорошим теслею, тож його брали на відбудову Чутового. Та й так його майстровиті руки та уміння працювати з деревом були затребуваними на селі.
Та знову лихо змінило родинне життя, яке тільки почало входити у спокійне русло. Голод 1947-го зігнав родину з місця. Переживши страшну трагедію 1933-го, коли померло шестеро діток, подружжя Семеренків вирішило цього разу не ризикувати, а рятуватися. Тож виїхали разом з дітьми в одне із сіл Волинської області, де було трішки легше виживавати у цю скрутну годину.
Згодом родина повернулася на малу батьківщину. Ганна продовжувала працювати уже у колгоспі у Рябківці. Кухарювала у дитсадку, трудилася і дояркою на фермі…
У 1960-му році вийшла заміж за Миколу Андрійовича Варяницю, який шоферував у колгоспі. Пізніше він возив керівника господарства Миколу Іванця.
Будувалися, працювали, вели господарство. У 1971-му році перейшли жити у власний будинок. У родині підростали четверо доньок: Люба, Катерина, Ольга і Марина. Ганна Тимофіївна за належне виховання дітей має почесне звання України «Мати-героїня».
Донька Ольга Миколаївна пригадує, якою турботою оточила їх матуся, попри нелегку сільську працю і вдома, і в колгоспі. Жінка розповіла: «Мама вставала десь о третій ранку, аби встигнути з домашніми клопотами до роботи. І коли ми просиналися у школу йти, у неї уже було і наварено, і напечено, а величезні миски були повні чи то вареників, чи вергунів».
Як і переважна більшість селян, утримували : корову, свиней, гусей, курей. Був і чималий город. Тож поратися було де. Але Ганна Тимофіївна знаходила час для заняття рукоділлям. Донька пригадує, що вона мала золоті руки.
Ольга Миколаївна розповідає: «Була у мами швейна машинка, то шила одяг на замовлення. Пам’ятаю, як приходили до неї люди. Вона не вчилася ніде, але майстринею була умілою. І якось так виходило: окине оком людину, викройку зробить і строчить на машинці. Людина приходить на примірку, а виріб готовий – одягай і йди»
Затишні кімнати її будинку вабили око вишитими речами. Ганна Тимофіївна опанувала ажурну вишивку «Рішельє», якою прикрашають постільну білизну, предмети інтер’єру. Раніше ця техніка вишивання вважалася аристократичною, адже ажурна вишивка робить кожен виріб унікальним і ексклюзивним.
«У неї машинка була, то вона вирізала мереживо та обшивала гладдю, – пригадує донька. – Тож навіть шторочки у нас такі були. У хаті усе сяяло чистотою. Вишиті білосніжні подушки, усе застелене… А ще мама уміла в’язати спицями і в’язальною машинкою. В’язала і кофти, і плаття, і колготи».
Привчала Ганна Тимофіївна і донечок до праці. Були охайні і допомагали матері по господарству. Ольга Миколаївна розповіла: «І на городі працювали, і корову доїли. От тільки на кухні вона сама хазяйнувала. Бо ж мама якось так рано усе робила. Навіть пам’ятаю, як ми приїздили з навчання з інших міст. Зранку спимо, а у неї уже свіжовипечені пиріжки та хліб пахнуть…»
Цінували її і в колгоспі. Навіть продовжувала працювати після виходу на пенсію у конторі господарства сторожем і диспетчером.
Зараз їй тяжко, зізнається донька, бо не звикла без роботи лежати. Але нічого не вдієш – хвороба підкосила. «Перехворіла свого часу на ковід. Виходили ми маму. А два роки тому упала і зламала стегно. Тож нині не встає з ліжка», – зазначає донька. Сестри по черзі доглядають за ненькою.
Розповідає, що мати тяжко сприйняла звістку про початок війни. Зустріла вона її у молодшої доньки в Шишаках. А неподалік – Миргород, який уперше бомбили зранку 24 лютого. Люди тоді прокинулися від вибухів в іншій, охопленій війною, країні. Тож довелося старенькій спускатися до підвалу та перечікувати ракетні атаки. І у пам’яті зринали страшні картини з дитинства, коли маленькою рятувалася від фашистів. Вона плакала і казала доньці: «Не думала, що доведеться таке знову пережити».
Сьогодні троє її онуків боронять Україну зі зброєю у руках.
Взагалі ж Ганна Тимофіївна має величенький рід: восьмеро онуків, 11 правнуків, троє праправнуків. На жаль, поруч давно немає чоловіка. Помер він першого травня 2014 року, саме на її день народження. Поховала вона й доньку. Загинув на фронті чоловік однієї з доньок, захищаючи Україну.
Тож на долю жінки випало чимало випробувань. Але вистачало і приємних моментів, і радощів, на які багате було її сімейне життя. Та й односельці її шанували за доброзичливість. «Ніколи ні з ким не сварилася, не пліткувала. Тому про неї і поганого слова не скажуть на селі», – зазначила донька.
І своє 90-річчя Ганна Варяниця зустрічала у колі рідних і близьких. Привітали довгожительку зі славним ювілеєм від громади секретар селищної ради Таміла Підпала, староста Филенківського старостинського округу Артур Филенко, директорка КУ «Центра надання соціальних послуг» Олена Мяло. Прийшли і подруги та сусіди Наталія Здоровець, Варвара Мирна, Надія Гриценко та ін. Тож квіти, подарунки, оригінальний торт із вишивкою і колосками, вітання з українськими піснями – усе для поважної ювілярки, берегині роду, яка кожну частину своєї душі вкладала у рідних, а навзаєм від них отримала тепло, любов, опіку та прагнення якнайдовше залишатися поруч з нею.
Оксана ЧЕРКАС.
Фото з сімейного архіву.
