Івана Васильовича Прилуцького знають чимало жителів колишнього Чутівського району, бо за потреби зробити табуретку чи стільчик, журнальний столик чи навіть ліжко раніше найчастіше зверталися саме до нього. А він – безвідмовний, брав будь-яке замовлення.
Коли йшла на зустріч з цим майстровитим чоловіком, чомусь уявляла, що наше спілкування відбудеться у просторій альтанці, зробленій ним власноруч. Натомість Іван Васильович виніс красивий кухонний стілець, виготовлений його умілими руками.
«А альтанка… Альтанка – ось, – показав на компактну споруду в глибині двору. – Її я звів у 1989 році. Хоч і невеличка, але зручна. Це вже вона перекрита, а спершу був восьмискатний дах. Ох, і попоморочився я з ним!
Думалося, одружаться наші хлопці, попривозять онуків, зберемося отут разом за столом. Та, на жаль, не сталося… Як надумаємо нову встановлювати, то буде набагато просторіша. А зараз он літній душ роблю, все з дуба».
Приміщення, де працює Іван Васильович, невелике, але майстер почувається у ньому комфортно. Каже, що вже немає такої кількості замовлень, як колись: і попит дещо спав на подібні речі, і здоров’я не дозволяє довго працювати за верстатом. Як і береться щось робити, то більше для душі.
Ще у 1983 році виготовлення виробів з дерева у вільний від роботи час для Івана Прилуцького стало своєрідною власною справою, яка почала приносити додатковий прибуток у сімейний бюджет. Саме тоді він звільнився із чутівського заводу металовиробів, де працював у столярному цеху. Закінчив курси операторів котельні і 28 років забезпечував подачу тепла у школу, дитсадок та лікарню.
«Зручний графік роботи дозволяв займатися тим, що умів – обробляти дерево, тож придбав добротний верстат, який, до речі, служить мені й донині, і поступово почав «розкручуватися», – розповів Іван Васильович. – Коли замовлень збільшилося, зрозумів, що необхідно мати ще й токарний верстат, аби виточувати для меблів фігурні ніжки. Бувало, робив їх за день по 8-10 штук, а тепер хоча б одну – сила в руках вже не та».
Майстер пригадує своє чи не найбільше замовлення, на виконання якого пішло три місяці – вісім столів по два метри довжиною, й відповідна кількість стільців до них.
Два роки збирав матеріал на виготовлення дубового ліжка у подарунок на 18-ліття своїй доньці.
«Добротне вийшло, «вічне», але минув час, з’явилися сучасні меблі, й те ліжко довелося продати», – зазначив майстер і розповів, що інтер’єр кімнат нині доповнюють дзеркала як настінні, так і з тумбами, підставка під телевізор, кухонні стільці й багато усіляких дрібниць. Усе те чоловік із задоволенням продемонстрував мені, запросивши до оселі, а у відповідь почув моє захоплення витворами його умілих рук.
«В основному роблю меблі зі свого матеріалу, – продовжив Іван Васильович. – Благо, що маю доброго товариша, який, по можливості, поставляє мені деревину. Проблемним є те, де брати верхню частину для столів, стільців чи тумбочок. Тож напитую у людей, де в кого є непотрібні старі меблі, скуповую їх часто за символічну ціну і потім відбираю кращий матеріал для подальшої своєї роботи. Буває, що знайомі й самі привозять, бо ж знають, що мені потрібно».
Трудова біографія Івана Прилуцького має цікавий пункт: викладач трудового навчання у школі. Було то наприкінці 60-их років минулого століття у Казахстані. Товариш батька, прибувши звідти у відпустку, запропонував 19-річному Іванові їхати з ним «на великі гроші». При цьому запевнив, що роботи там вистачить, і юнак погодився.
Спробував Іван Васильович себе у різних спеціальностях: був і слюсарем у майстерні, і на тракторі працював, аж поки не дізнався, що у школу потрібна людина для викладання трудового навчання у старших класах.
«Директор найперше запитав мене не про освіту, а про те, чи розуміюся я в техніці, – пригадує Іван Васильович. – Отримавши ствердну відповідь, без вагань зарахував мене викладачем машинознавства та деревообробки. Так я й пропрацював років зо два.
Потім після закінчення курсів бригадирів мулярів свою трудову діяльність продовжив на будівництві. Скільки тоді усього зводили! Від житлових будинків – до тваринницьких ферм та адміністративних приміщень. Працювали дружно люди різних національностей – і не було ніякого розбрату. Приємно було зустрічати у тому далекому краї українців. І неважливо, з якого хто регіону – один для одного ми були земляками».
На казахській землі зустрів Іван Прилуцький свою долю – Емму Андріївну. Коли у 1971 році під час відпустки вона вперше приїхала на малу батьківщину Івана Васильовича, у Іскрівку, то одразу закохалася в українську природу, в її людей, і наполягла на переїзді до України. Із 1973 року родина поступово почала облаштовуватися на новому місці. Через кілька років завдяки впертості Івана Васильовича і підтримці впливових осіб сім’я отримала житло у мікрорайоні Чутового «Сільгосптехніка», де й проживає дотепер.
«Ви б бачили у якому занедбаному стані дісталася нам ця квартира! – розповів Іван Васильович. – Довелося докласти рук і вкласти чимало коштів, аби створити належні умови для проживання, і, у першу чергу, для дітей, які підростали у родині. Удосконалювали побут поступово: придбали усі необхідні меблі, розширили житлову площу, збудували господарські споруди. Дякую добрим людям, які зустрічалися на шляху, за допомогу, розуміння й підтримку».
Нині з подружжям Прилуцьких проживає їхня донька Віта зі своєю родиною, і всі разом дбають про затишок і сімейний добробут.
А майстер, попри заборону рідних, які піклуються про його здоров’я, продовжує потихеньку працювати з деревом, бо не може відмовитися від улюбленої справи.
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.
