Серед когорти кремезних чоловіків, які щороку збираються разом у Чутовому біля стели загиблим воїнам-афганцям, вирізняється Іван Повстин із Новофедорівки. У руках, окрім криваво-червоної гвоздики, він тримає ще й виготовлений власноруч разом із дружиною кошик з паперовими квітами, чи якусь міні-культову споруду з написом «Слава героям».
Для Івана Вікторовича 15 лютого, коли в Україні вшановують учасників бойових дій на території інших держав, день особливий, бо ж чоловік також має статус воїна-інтернаціоналіста.
Строкова служба для Івана Повстина розпочалася у 1966 році. Із призовного пункту на Київщині, звідки родом, його направили спочатку у Лубни, а невдовзі він вже був у німецькому місті Галле. Будучи старанним і відповідальним, Іван Вікторович на відмінно закінчив школу сержантів, і командування довірило йому навчати молоде поповнення.
У серпні 1968 року розпочалися сумнозвісні події у Чехословаччині, коли на територію країни увійшли війська п’яти держав-учасниць Варшавського договору. У складі військ колишнього союзу до цієї країни потрапив і сержант Іван Повстин, який на новому місці служби був командиром відділення. Обстановка була напруженою, й місцеве населення до цих військових було налаштоване вороже. Тож небезпека чатувала з різних сторін.
Нині 77-річний Іван Повстин пригадує: «Тривалий час перебували ми у лісі в засаді. У якийсь момент я почув шурхіт і миттєвий постріл. Куля влучила мені у ліву руку, то я втратив свідомість. Отримав серйозне поранення, мене оперативно госпіталізували й відправили назад до Німеччини, де й проходив лікування. Про той випадок і досі нагадує трубка, вставлена у вену.
Пропонували мені залишитися у війську прапорщиком, але я надав перевагу спокійному життю. Хотіло скоріше обійняти маленьку донечку, яка народилася незадовго до моєї мобілізації. Тож наприкінці 1969-го повернувся додому».
Змінивши військову форму на цивільний одяг, Іван Повстин став, як він сам говорить, «знову жити й поживати». Беручкого до будь-якої роботи, його цінували у колгоспі, за сумлінну працю портрет заносили на дошку пошани.
У 1981 році родина Повстинів переїхала на Чутівщину до Новофедорівки. У місцевому колгоспі запропонували і роботу, й житло. Весь час Іван Вікторович пропрацював слюсарем на свинофермі. Товариський, жартівливий, добродушний – таким він був для колег по роботі і є нині для односельців.
Та життя влаштоване так, що на його шляху трапляються, на жаль, і чорні смуги. Відносно рано чоловік став вдівцем. Діти на той час вже були самостійними, тож самому невесело було повертатися у порожню оселю.
Аж тут доля піднесла Івану сюрприз – знайомство із запальною Ганною, яка стала йому помічницею й однодумцем у багатьох справах.
Має подружжя Івана Повстина та Ганни Пугач спільні захоплення, одне з яких – створення різноманітних речей своїми руками. Ними прикрашають свою оселю, їх дарують рідним і знайомим, організовують виставки, аби потішити красою односельців. І щороку для них є святим виготовлення кошика, який з любов’ю і шаною встановлюють до стели загиблим в Афганістані землякам.
Звісно, нині по іншому сприймають тодішніх воїнів-інтернаціоналістів. Але – це історія нашого народу, якою б вона не була.
Наталія ЛОСЬ
