«БК – не менш красивий подарунок за квіти»,- вважає, журналістка, в нині військовослужбовиця 82-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, операторка FPV-дрона Катерина Петренко.
Про журналістику Катерина Петренко мріяла з дитинства. За приклад дівчинці був вітчим – редактор газети «Сільські новини», нині покійний Михайліченко Іван Антонович. Для маленької Каті він став справжнім батьком, який виховував любов до рідного слова і до неньки-України. Катерина добре навчалася у школі, тож вступила на філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та отримала бажану професію.
Із задоволення працювала, бо ж займалася улюбленою справою. Особливо її привабила судова журналістика. Зокрема, готувала матеріали про мера Одеси Геннадія Труханова. Катерина Петренко висвітлювала кримінальні провадження щодо Геннадія Труханова, зокрема, ініційовані СБУ справи про незаконний доступ до державної таємниці (2019 рік), розсекречення інформації та питання російського громадянства, корупційні справи. Невеличка зростом, але міцна і стійка журналістка вперто відстоювала свої переконання і не боялася говорити правду.
І коли запалала повномасштабна війна в Україні, вона теж не лишилася осторонь. Дівчина вирішила використовувати свій творчий потенціал на користь країни.
«Чекала, доки десь з’явиться вакансія прес-офіцера. Я хотіла бути у колі сильних людей, які борються», – розповідала вона в інтерв’ю для НСЖУ. Про рішення доньки її мати Наталія Михайліченко дізналася, коли та уже місяць проходила навчання у 80-ій бригаді.
«Вона у нас така – настоїть на своєму», – зазначила мати.
Вирішальним поштовхом стала загибель її колишнього хлопця – найкращого пілота-скидача 80-ї бригади Сергія «Пікселя» Павленка.
– Колись «Піксель» напівжартома сказав, що хотів би, аби ми працювали екіпажем і разом нищили ворога. Певною мірою тепер я втілюю його мрію, – каже в коментарі НСЖУ Катерина.
Втім, від журналістики вона не відійшла остаточно: поєднує пілотування дронів із роботою над фільмами про загиблих десантників рідної 80-ї бригади. Нещодавно випустила стрічку про полеглого воїна Олега «Гуцула» Гринішака, яку переглянули тисячі українців у телемарафоні. У 2025 році вона й сама побувала з іншого боку камери – журналісти з пресофіцером приїхали знімати вже її екіпаж на позиції.
«Колишніх журналістів не буває», – переконана Катерина. У цьому році вона планує завершити фільм про «Пікселя» і продовжувати нищити ворога. Бо, як вона каже, «є щось більше за смерть – це відвага, вдячність і пам’ять».
Прес-офіцери бригад – це літописці історії. Завдяки ризикованій роботі цих журналістів спостерігаємо, як розгортаються події на війні, як оборонці чинять спротив ворогу. Адже російська пропаганда завдяки фейкам робить усе, щоб знівелювати подвиг наших захисників перед світовою спільнотою.
Катерина Петренко показувала «звичайних людей у незвичайних умовах, які переборюють себе і свій страх і дуже гідно виконують бойові завдання».
Вона розповідала: «Їхні історії мають бути розказані. Адже той, хто тривалий час на війні, починає відчувати себе не людиною, а військовою одиницею. А завдяки матеріалам журналіста про те, як він живе і бореться, дізнаються усі, і зокрема, у нього вдома. Рідні і близькі телефонують та кажуть, що пишають ним. І це дає відчуття того, що ти – цінний і важливий».
На сторінці у фейсбуці Катерина у лютому минулого року описала свої відчуття під час виїзду в Кліщіївку: «Я вперше їздила так далеко, тобто так близько до переднього краю. Ми їхали в той бік, де небо засвічується від приходів та виходів. На горизонті відпрацювали ворожі «Урагани», дехто подумав, що розльот осколків то фосфор. Коли ми ступили на землю Кліщіївки, треба було йти швидко серед руїн, усе робити по команді, орієнтуватись за голосовими командами, співставляти місцевість із завченим маршрутом на карті, орієнтуватися по команді, де укриття.
Над головою майже весь час були дрони. Мені не зрозуміло, чи наші, чи ворожі. Але наш пілот, який вів нас, через прилад нічного бачення перший помічав дрони, оцінював їх поведінку і давав команду йти далі.
Було страшно, але я йому довіряла, бо кому ще довіряти, як не старшому групи – бойовому пілоту-ударнику. Ми обходили розриви від кабів, ягозу, метал від розірваних снарядів, побутове сміття, шматки стін, які були чиїмись будинками. Ніч була світла, тому ми йшли трохи іншим маршрутом, щоб менше були помітні наші сігнатури. Нам пощастило, що на пристріляних ділянках не працював міномет чи стволка. Перше укриття. Далі укриття дружніх. І все. Ми дійшли.
Далі на мене чекала ніч та день у Кліщіївці. Де на горизонті видно й чути постійно передній край, який не замовкає. Вдень по селу відпрацювала авіація, гради та міномет. Ті, хто там та на околицях виконують завдання, дуже круті. Але було не сильно страшно, бо я була зі своїми…
Бійтеся пустого життя. Я вважаю, що моє життя було не пусте, бо я мала повагу та довіру бойових хлопців, які були готові брати мене на бойові позиції, довіряли висвітлювати власні історії, відкривали душі і після публікації матеріалів були готові з радістю далі працювати…
Це моя бойова бригада, в якій я з листопада 2022 року. Де я завжди ставила за пріоритет – висвітлення бойової роботи та персональних історій бійців. Бо війна – це імена, а бригада – це люди».
Найтяжче, коли герої матеріалів гинуть.
«Та спогади про них усе ж таки орієнтовані на життя. Бо їхня сила залишається у нас. І ми не маємо права скласти руки. Скільки людей неймовірно потужних віддали своє життя за Україну. І ми маємо продовжувати їхню боротьбу», – переконана Катерина.
Вона й сама під час війни здійснила, як писали в НСЖУ, «мабуть, найдраматичнішу трансформацію».
Колишня фотокореспондентка прес-служби ДШВ стала виконувати бойові завдання у складі Батальйону безпілотних систем 82-ої десантно-штурмової бригади. Спочатку пілотувала FPV-дрони, опановувала і важкі бомбери.
Вирішальним поштовхом до такого рішення стала загибель її колишнього хлопця – найкращого пілота-скидача 80-ої бригади Сергія «Пікселя» Павленка.
«Колись «Піксель» напівжартома сказав, що хотів би, аби ми працювали екіпажем і разом нищили ворога. Певною мірою тепер я втілюю його мрію», – зазначала в коментарі НСЖУ Катерина.
Дівчина зізнавалася: «Вчитися літати на FPV було непросто, бо в дитинстві не грала в комп’ютерні ігри, не пам’ятаю, щоб тримала в руках пульт».
Та коли людина чогось прагне, то знайде і час, і сили, і ресурси. Навчилася, та ще так вправно, що навіть отримала відзнаку за свою роботу. Так, на початку осені 2025 року президент нагородив військових за Добропільську контрнаступальну операцію: звільнили тоді 160 км² і сім населених пунктів. Серед відзначених – військовослужбовиця 82-ої ДШБ Катерина Петренко, яка отримала орден княгині Ольги ІІІ ст.
Потім вона писала: «Наразі ця нагорода дуже символічна. Бо, як мінімум, перші FPV та скиди княгиня Ольга запустила, згідно з легендами. І вона здійснювала ефективну помсту».
Катерина Петренко не полишила журналістику. Адже це не просто професія, це спосіб життя. Тож дівчина поєднує пілотування дронів із роботою над фільмами про загиблих десантників рідної 80-ої бригади. Нещодавно випустила стрічку про полеглого воїна Олега «Гуцула» Гринішака, яку переглянули тисячі українців. А торік вона й сама побувала з іншого боку камери – журналісти з прес-офіцером приїхали знімати вже її екіпаж на позиції.
«Колишніх журналістів не буває», – вважає і сама Катерина. Цього року вона планує завершити фільм про «Пікселя» і продовжувати нищити ворога. Бо, як вона каже, «є щось більше за смерть – це відвага, вдячність і пам’ять».
І залізною мотивацією для неї є слова одного із бійців, з яким зустрілася на близькій до лінії бойового зіткнення позиції: «Я прихильник теорії поклоніння предків. Вони на нас дивляться. Треба бути гідними».
Оксана Черкас
