Наше селище за роки повномасшабної війни поповнилося новими жителями – переселенцями із «гарячих точок». Сьогодні вони стали рівноправними членами громади: нашими сусідами, колегами, друзями. Вони облаштували побут і роблять наше селище живішим. Але за їхніми посмішками і буденними справами ховається те, чого не видно неозброєним оком. У кожного з них – свій біль, важкі спогади про пережите. Вони облаштовують життя тут, але їхні серця залишаються там – удома.
Цю тугу за рідним домом, за затишком минулого життя нічим не загоїти. Вони вдячні за теплий прийом, але понад усе мріють про день, коли можна буде повернутися додому.
«Я б цілувала кожен камінчик і поріг свого дому», – мовила 77-річна Людмила Бурлай, завітавши до редакції, аби поділитися наболілим на сторінках «Сільських новин».
Я – покровчанка! Корінна жителька Донбасу. Там, у рідному Волноваському районі жили мої батьки, вся моя рідня. Я пишалася донецькими степами, де росла ковила, де родюча донецька земля давала дорідні врожаї. Пишалася шахтними териконами, шахтами «Краснолиманська», «Західна», «Родинська», «Білозерська», де працювали шахтарі, де працювали мої рідні.
Я люблю Україну, свій рідний край, свою чарівну, співучу, найріднішу українську мову. Працюючи учителем української мови, я вчила любові до краю, до України, до мови. Я любила подорожувати, і скрізь, де б я не була, розмовляла рідною українською. У мене боліла душа, коли на Донбасі розмовляли, окрім сіл, російською. Що ж це за Україна? Адже з мови починається народ.
Пропрацювавши у школі 45 років, я відчувала біль, коли на початку навчального року отримувала дві години навантаження у класі, тоді як вчителі російської – п’ять годин і більше. Я що не в своїй країні?
Але, попри все, я не зраджувала Шевченку, Котляревському, Стусу, Симоненку. І я таки дочекалася, коли з приходом до влади Ющенка Донбас перейшов на українську мову, збільшилася кількість годин, на перерві учителям наказували розмовляти українською.
Коли робили уроки з онуком, він просив розпочинати з української. Я раділа: мене розуміли, я відчула Україну справжню.
Люблю своє місто, і де б я не була, завжди поверталася у свою домівку, де виросли двоє моїх синів, здобули освіту, збудували власне житло, мали хорошу роботу. Я садила кущі троянд, дерева, квіти. Я мріяла тільки про хороше. Ми святкували День міста, День шахтаря, до нас приїздив Ігор Кондратюк, моя учениця посіла перше місце у «Караоке на майдані». У нас лунали салюти, спів Наталії Валевської. Ми жили, трудилися і відпочивали.
Але рашистська гидь зруйнувала наше майбутнє, наше місто. Його вже немає…
Війна забрала щасливу старість, майбутнє дітей і онуків. Проходячи у Чутовому Алеєю Героїв, відчуваю страшенний біль за загиблими молодими вродливими хлопцями, яким би ще жити та жити. Відчуваю свою вину, що загинули вони і за мій край: за Вугледар, Красногорівку, Бахмут, Покровськ. Плачу й не можу спокійно йти. Вічна їм пам’ять. А я повинна пам’ятати їх, поки живу.
Буваючи у різних областях, я залишала Полтавщину на потім, ніби відчувала, що я там буду. Вдячна чутівському краю за прихисток, за можливість жити.
Знаю Полтавщину більше з історії, але впевнена, що відчую кожну краплинку тієї історії вживу. Добрі люди живуть тут, милосердні, чуйні. Чарує природа: різнотрав’я луків, тихий плескіт річки.
Щоранку молю Бога, щоб мир прийшов на нашу землю, був звільнений Донбас, ожило моє місто. Там могили моїх батьків, родичів, там все моє рідне, пережите, там моя пам’ять.
А зараз я тут і дякую всім.
Пишу сумбурно, але то для мене не важливо. Я пишу від серця і душі. Згадала, як у 90-их роках привозила своїх учнів на екскурсію до Полтави. Ми стояли на Білій альтанці і споглядали садибу Івана Котляревського. Хочу знову відтворити ті незабутні миті.
З болем згадую музей Григорія Сковороди на Харківщині. Була там на Трійцю у мирні часи. Ходила парком, відвідала дуб, де колись сидів митець, а по озеру плавали човни, неподалік варився куліш, виступали самодіяльні колективи. А ще – національний одяг, пісні, цікаві розповіді – це було незабутньо. Але, на жаль, музею уже немає…
Молю Бога, щоб Україна вистояла, щоб ми зберегли свої національні цінності, щоб про нас знав увесь світ, а ми були гідними високого слова – Україна.
