20 вересня – День визволення Чутового від фашистських загарбників
У мої шкільні роки (а це більше сорока років тому) на виховній годині учителька Чутівської школи Паша Яківна Кульчицька розповідала нам, учням десятого класу, про Миколу Печененка, жителя Скороходового, партизана-розвідника, сина полку, який дитиною пройшов усю війну. Згодом, втративши здоров’я та можливість писати руками, але маючи бажання залишити спогади про війну та про себе, він писав, тримаючи олівець зубами.
Микола Печененко (в центр)і з гостями та невісткою Тетяною
Розповідь про Миколу Печененка нас, учнів, вразила до сліз. З того часу минуло не одне десятиліття. І зараз, працюючи у Чутівському краєзнавчому музеї, я згадала цю історію. Тепер маю можливість детально дізнатися про людину-легенду, яка, наперекір долі, не втратила жаги до життя і не зламалася у тяжких життєвих випробуваннях. У фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються рукописи Миколи Печененка – загалом 43 зошити, в яких він описує події, що відбувалися з ним у роки Другої світової війни.
Вісімдесят два роки тому, 28 жовтня, Україна була визволена від нацистських загарбників у Другій світовій війні. Відтоді змінилося декілька поколінь. Але й досі жива пам’ять про незабутніх героїв тих часів. Фронтовими дорогами пройшли не тільки дорослі, а й діти. Серед тих, хто героїчно боровся з ворогом, був і Микола Хомич Печененко, який майже два десятиліття проживав у Скороходовому. Родом він із Кіровоградщини. Партизан-розвідник, армійський розвідник, син полку – з боями пройшов від Дніпра до Праги й зустрів перемогу у травні 1945 року 15-річним юнаком.
Крізь вогонь і голод
Початок війни застав 11-річного хлопчика у дитячому оздоровчому таборі, до якого його привезли батьки на літні канікули. Не знав Миколка, що його батько загинув на фронті у перші ж дні війни, а мати потрапила під бомбардування.
Хлопчик запропонував дітям у таборі самотужки повертатися додому. Дорогою їх накрили ворожі бомби – із 22-ох вижили лише двоє. Після 12-ти днів блукань лісовими стежками голодні діти зайшли в село, щоб розжитися харчами. Селяни нагодували їх. Товариш Миколи не стримався і переїв, а через дві години помер.
Хлопчик пішов далі сам. Через десяток днів його, виснаженого від голоду й непритомного, знайшов партизан П.Хижняк. Він перевіз Миколку до оселі лісника, де його доглядала донька господаря будинку.
Навесні 1942 року до оселі вдерлися гітлерівці, але хлопчику вдалося втекти до лісу. Через деякий час підлітка прихистила учителька-підпільниця, яку згодом нацисти задушили на його очах. І знову – лісові поневіряння, під час яких Миколка зустрівся з трохи старшим за нього Василем. Хлопці продовжили пошук партизанів разом.
У партизанському загоні
Одного разу, йдучи вздовж берега річки, вони побачили двох німецьких солдатів, які купалися, а на березі – їхні речі та автомати. Підлітки непомітно для німців поцупили зброю. Саме цей трофей привів їх до партизанів.
Микола і Василь, сидячи на дереві, роздивлялися здобуту зброю. Раптом через недосвідченість та необережність юних вояків автомат у їхніх руках дав чергу. За мить до них підійшли озброєні люди і наказали злізти з дерева та пояснити, хто вони. Це й були партизани, які забрали хлопчаків із собою. Так у серпні 1943 року Миколка став юним партизаном.
У свій партизанський період Микола Печененко пережив чимало тяжких випробувань. Було, що він із трьома партизанами-розвідниками підірвав склад із німецькими боєприпасами, але втекти не встигли. Одного з партизанів застрелив вартовий, а Микола з Василем потрапили до рук гестапівців.
Тортури гестапівців та партизанський лазарет
Вороги застосовували витончені види допитів: прищемляли дверима пальці, заганяли під нігті загострені сірники, вибили передні зуби, обливали крижаною водою, босого виштовхували на мороз. А одного разу пролунала команда: «Повісити».
Микола, ледве переступаючи опухлими ногами, піднявся на облаштований ворогами ешафот і, коли фашисти накинули йому петлю на шию, втратив свідомість. Таким чином фашисти тричі імітували Миколину смерть через повішання. Останній раз, вийнятий із петлі, він відчув, що паралізований. Але йому пощастило – його врятували німецькі антифашисти…
Про своє перебування у партизанському лазареті він згадував так: «До табору партизанів увірвалися німці. Начальник медсанбату доручив тим, хто може тримати в руках зброю, зайняти оборону. Я не міг пересуватися самотужки. Але саме тоді зі мною і сталося диво – стрес повернув мені здатність рухатися. Я вибрався із землянки. Перестрілка з німцями продовжувалася. Поруч упав смертельно поранений партизан. Я слабкими ще руками дотягнувся до гранати, зубами потягнув чеку, відчув перше клацання – жити мені залишалося рівно чотири секунди… Несподівано з протилежного боку лісу з’явилися партизани. Я відчув прилив сили і жбурнув гранату навздогін фашисту, який намагався втекти…»
Після з’єднання загону партизанів із діючою армією доля звела Миколу Печененка з іншими синами полку. Так разом вони торували бойовий шлях аж до Праги.
НАВЧАННЯ І РОБОТА ПІСЛЯ ВІЙНИ
До війни Микола Хомич встиг закінчити лише три класи школи. Після війни продовжив навчання у школі і по її закінченні став слухачем Черкаського медичного технікуму. Паралельно хлопець опановував фах кіномеханіка та отримав посвідчення водія.
Він мріяв про щасливе майбутнє, будував плани. Але катування в гестапо не минули безслідно для здоров’я сина полку. Навчаючись у технікумі, він знову пережив параліч кінцівок і тоді ж дізнався про невтішний прогноз лікарів: рано чи пізно на нього очікує повна нерухомість.
Згодом Микола Хомич став студентом Харківського автодорожнього інституту. Навчання у виші поєднував у вільний час із працею водія. Закінчивши навчання, працював в автогосподарствах Донбасу, в управлінні радгоспів на Одещині, але мріяв про роботу в промисловій галузі.
БОРОВСЯ ЗА ЖИТТЯ ДО ОСТАННЬОГО
У 1968 році бажання здійснилися – Микола Хомич обійняв посаду головного інженера Артемівського цукрозаводу Чутівського району. Саме у цей період здоров’я колишнього сина полку помітно погіршилося. Серйозні хвороби, зокрема, параліч ніг, призвели до того, що він ще молодим, у неповних сорок років, отримав першу групу інвалідності. Але й тоді не полишав працю: на милицях за годину долав шлях до роботи. Та вже через рік був змушений написати заяву на звільнення, зрозумівши, що не зможе далі працювати.
Мужній боєць боровся за життя до останньої миті. Він вирішив написати спогади про війну, але в нього відмовили руки. На допомогу прийшли колеги, які виготовили пристрій, щоб Микола Хомич міг писати зубами.
Перу сина полку належать рукописи «Обпалене дитинство» (21 зошит), «Обпалена доля» (22 зошити) та «Доля генерала» (авторський нарис до однойменної повісті).
СПОГАДИ ПРО СВЕКРА
Мені вдалося поспілкуватися з невісткою Миколи Хомича, Тетяною Олексіївною Печененко, яка проживає у Чутовому.
З її спогадів: «Свекор писав ночами. Незважаючи на те, що він робив це зубами, його почерк можна було легко прочитати. Я на друкарській машинці друкувала текст із його зошитів до книги «Обпалена доля». Книга була видана в 1984 році.
Особливо мене вразили та запам’яталися його слова: «…тільки б встигнути все згадати та записати, щоб не відмовила пам’ять, не зупинилося серце».
На моє прохання розказати про Миколу Хомича детальніше, Тетяна Олексіївна відповіла: «Свекор був людиною веселої вдачі. Гумор із нього лився рікою. Знав багато жартів. На день народження кожному із родини писав віршовані привітання. У мене збереглися ці листівки з його почерком.
Пригадую, що додому до Миколи Хомича приїздили або приходили щотижня, а то й двічі на тиждень, різні делегації: у нього побували учні з учителями з усього району, приїздили побратими-ветерани з усіх куточків країни, не оминули його увагою кореспонденти обласних та районних газет.
Микола Хомич доброзичливо приймав їх. Гостей любив зустрічати в парадному костюмі, на якому виблискували багато нагород.
Доглядала, допомагала Миколі Хомичу його вірна дружина Євгенія Федотівна – вона була його руками в усьому. Вони виростили п’ятьох дітей: чотирьох хлопчиків та дівчинку. Усіх своїх синів Микола Хомич назвав на честь своїх побратимів».
І на закінчення розмови Тетяна Олексіївна підсумувала: «У Миколи Хомича, незважаючи ні на що, була рідкісна сила волі – будь за що жити».
Іншу, менш вольову людину, такі життєві випробування, напевно, зламали б. Але наш краянин виявився людиною незламного духу. І його боротьба за життя є наочним прикладом, враховуючи реалії сьогодення, для нинішніх бійців, які борються за незалежність та щасливе майбутнє для України.
Підготувала Галина Бафталовська,
директорка Чутівського краєзнавчого музею.
Фото з сімейного альбому Т.Печененко.
