Нещодавно до численних експонатів Чутівського краєзнавчого музею додався ще один – вишита сорочка, яка належала жительці Вільхуватки, нині покійній Любові Шило. Передав її староста Вільхуватського старостинського округу В’ячеслав Марюшко за згоди доньки Любові Павлівни – Анастасії Пономаренко.
«У мене чомусь не було вишитої сорочки, – розповіла Анастасія Володимирівна. – Й за необхідності її одягти, мені не раз радили взяти мамину. Але я так і не змогла… Та й розміром вона була завелика. То так і лежала між інших речей. До речі, збереглося фото, на якому моя матуся саме у цій сорочці. А одного разу наш староста В’ячеслав Володимирович запропонував віддати цю родинну річ у музей. Я одразу погодилася й попросила його відвезти вишиванку до Чутового».
Любов Павлівна Шило своє життя присвятила роботі у школі – мала понад сорок років педагогічного стажу, викладала біологію й хімію. За потреби заміняла учителя трудового навчання, уміла навіть столярувати. А паралельно з цим мала захоплення для душі – багато вишивала, брала активну участь у художній самодіяльності.
У сферу культури потрапила випадково. Після десятирічки пішла працювати у колгосп. Вирізнялася наполегливістю, активністю, мала чудовий голос. Тож керівництво направило її у Полтаву на курси. Здобувши необхідні знання, стала до роботи у місцевому клубі, який невдовзі й очолила. А вже пізніше визначилася, що її покликання – навчати дітей.
«Скільки пам’ятаю, мама все вишивала, – пригадує Анастасія Володимирівна. – Бралася й за картини, але в основному то були рушники. А кімнати її оселі нагадували музей: усі стіни завішані картинами з рушниками, ліжка застелені вишитими простирадлами, а поверх – гора подушок з яскравими узорами. Після смерті матусі все те добро я забрала до себе, багато з речей ще й не розбирала».
До сьогодні зберігся перший вишитий Любов’ю Павлівною рушник, коли їй було 16 років. На ньому напис: «Вишила Люба» і вказаний рік. Це дійсно родинна цінність. Її донька Анастасія розповіла, що його не раз до школи брали онуки, коли треба було на якийсь захід принести сімейну реліквію.
Упродовж багатьох років Любов Шило співала у складі ансамблю «Вільхуватські кумоньки». І перші сценічні сорочки артисткам вишила саме вона.
Усі роботи майстрині зафіксовані у фото, з яких онуки зробили відео у пам’ять про бабусю. А вишитий портрет Кобзаря красується у класі однієї з полтавських шкіл, де навчаються правнуки Любові Павлівни.
А минулої зими взялася за голку та нитку й сама Анастасія Пономаренко. «Я ніколи раніше не вишивала, – розповіла жінка. – Спиці й гачок – ото було моє: займалася плетінням, в’язанням. Аж раптом відчула таку тягу до вишивання! Мені до душі не яскраві кольори, а білим по білому, так звана решетилівська вишивка. Уже вишила сорочки синові й онучці. Не професійно, звичайно, та все ж».
Анастасія Володимирівна жалкує, що пізно прокинулося в ній бажання вишивати. Але нині займається цим з великим задоволенням, бо усвідомлює, що продовжує улюблену справу найріднішої людини, якої вже немає на цьому світі шість років…
Наталія ЛОСЬ.
Фото із сімейного архіву.
