П’ятий рік триває повномасштабна війна. Тож в умовах, коли кількість ветеранів та ветеранок в Україні сягає 1,5 мільйона, ветеранська політика виходить далеко за межі звичних соціальних виплат. Після повернення з війни наші оборонці мають отримувати не лише урочисті промови вдячності, а й повний спектр комплексної підтримки: правової, юридичної, соціальної, психологічної… Та й суспільство має навчитися комунікувати з ветеранами.
Цікавим є досвід Львівщини, яка працює над тим, щоб ветеранська політика була не на папері, а в реальному житті. У рамках проєкту IDEM Institute «Media Hub для журналістів: ветеранські ініціативи, реінтеграція, сильні історії» вивчала досвід Львівської громади і журналістка «Сільських новин».
ПРАВИЛЬНІ ГАЧКИ, ЯКІ ТРИМАЮТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ЖИТТІ
Ти повернувся з війни. Та вона не відпускає тебе. І все, що раніше було твоїм життям, здається якимось несправжнім… Бо ти уже інший… І ніколи не будеш таким, як колись… Адреналінова реальність воєнного буття на межі життя і смерті, коли щодня ходив, немов по лезу ножа, назавжди змінила тебе. І ти намагаєшся якось знову утиснутися у рамки цивільного життя. Тобі здається – усе виходить, та іноді накриває знову… І тригером може стати якась несуттєва для інших дрібниця. І саме тоді неоціненною є підтримка і розуміння родини, близьких, а часом таких, як і ти, побратимів, які пройшли цей шлях і розуміють тебе, як ніхто інший.
Саме про це говорив журналістам Андрій Жолоб, військовий медик, який протягом двох років очолював медичну роту 46-ої окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ.
Після демобілізації він був керівником Центру надання послуг учасникам бойових дій Львівської міськради, а потім став заступником міського голови й омбудсменом з питань ветеранів і людей з інвалідністю.
Він переконаний, що війна не повинна стати найяскравішою подією життя. Ветерану критично важливо мати до чого повертатися – сім’ю, роботу, захоплення, які триматимуть його в реальному житті.
Андрій Жолоб розповів про свій досвід повернення до цивільного життя:
«Перше, що я зробив, коли повернувся з війська, на третій день після демобілізації пішов на репетицію. Моя психотерапевт пояснює, що я швидше виплив з того стану, який так дуже узагальнено називають ПТСР, тому що в мене правильні гачки в цивільному світі – музика, сім’я, яка мене чекала, мій мотоцикл, займаюся усіма екстремальними видами спорту».
Ветеран наголосив, що війна змінює світогляд, відкидає усе неважливе, спонукає повернутися до того, про що давно мріяв.
«Як лікар, на війні я багато чому навчився. Але повернувшись із війська, маючи 18 років досвіду в цивільному житті і два – бойовим медиком, лікарем більше не працюю…
Я все життя мріяв бути музикантом. І зараз, наскільки це можливо, маю час займатися музикою, навіть їздити з концертами зі своєю групою «Бетон»… Я вирішив, що хочу зробити те, про що давно мріяв», – розповів Андрій Жолоб та додав, що його єдиною умовою при призначенні на посаду віце-мера було те, аби ніхто не втручався у його музику.
Ветеран вважає, що музика має надзвичайну терапевтичну роль. «Ми граємо панк-рок. Це точно не лагідна музика, і деяким військовим дуже заходить. Це таке викидання з себе демонів, розвантаження», – зауважив він. На його думку, погані методи відновлення після війни ті, що викликають залежність: наркотики, алкоголь, ігроманія. Усі інші – мають право бути.
ЗА ПРИНЦИПОМ “РІВНИЙ – РІВНОМУ”
Андрій Жолоб зізнається, що кардинально змінив роботу Центру надання послуг УБД, розподіливши його на сектори – юридичної, психологічної допомоги… Також він переконаний, що на місцевому рівні підпорядкування підрозділів, які опікуються ветеранською політикою, управлінням соцзахисту неефективне.
«Наша сильна сторона у тому, що ми працюємо за принципом «рівний-рівному», адже ветерани найчастіше дослухаються до своїх побратимів. У нас немає жодної цивільної особи, яка не має стосунку до ветерансько-військової спільноти. Там працюють або ветерани, або їхні дружини чи вдови, або дівчата/дружини військовослужбовців».
У юридичному секторі працюють шість юристів, які займаються тільки військовим правом. «Ми «вибиваємо» невиплачені кошти від бригад, вирішуємо питання військово-лікарських комісій, повернення із СЗЧ. Роботи – море», – розповів ветеран.
Сектором психологічної допомоги керує психологиня сестра Анісія, яка завдяки особистому бойовому досвіду глибоко розуміє специфіку бойових травм, що дозволяє їй ефективно знаходити підхід до ветеранів.
«Ще два роки тому вона була заступницею командира десантно-штурмової роти з парашутно-повітряної підготовки, має у заліку близько 500 стрибків, – зазначив Андрій Жолоб. – Переживши особисту драму, прийняла монаший сан і в психотерапії творить дива. Під її керівництвом у цьому секторі шість психологів і психотерапевтів проводять індивідуальні, групові а також, що дуже потрібно, – парні сесії для ветерана і його дружини».
Андрій Жолоб розповів, що фахівцям, які пройшли курс щодо запобігання суїцидам, вдалося врятували від самогубств трьох ветеранів.
Особливу увагу планують приділити дружинам військових, адже після повернення з війська фіксують чималий відсоток розлучень. Тому вирішили створити своєрідну «школу для дружин військовослужбовців».
«Розповідатимемо, чого чекати від чоловіка після повернення, та які складні моменти будуть», – поділився планами Андрій Жолоб.
ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАЦІЇ
Навичкам комунікації мають навчатися і представники місцевих органів самоврядування, вважає Андрій Жолоб.
«За два роки своєї діяльності ми об’їхали поліцію, «швидку», ДСНС, а потім пішли в наші управління, де проводили навчання щодо правильної комунікації з ветеранами», – зазначив віце-мер.
Він також наголосив, що ветерани можуть бути дуже хорошими працівниками, якщо знайти до кожного правильний підхід.
«Ветеран, який повертається з війська, нагадує мені перекачаний м’яч, який, коли впаде на розбите скло, гучно вистрелить. Тому треба потроху «стравлювати з нього повітря», аби той «м’яч» став придатний для гри.
Такий декомпресований ветеран буде втричі продуктивніший за цивільну людину. Він уміє швидко приймати складні рішення», – розповів заступник мера.
А ще він зауважив, що найкраще ставлення до військових – це щира вдячність, а не гіперемпатія чи штучний пафос. Їх дуже дратує жалість або показові промови політиків.
Андрій Жолоб зізнався: «Що нас найбільше нервує? Нещирість! Приміром, відбувається якийсь форум або конференція за участі ветеранської спільноти. Приходить туди купа різних цивільних чиновників, депутатів, і починається: «Завдяки вам, наші герої…». Ми не любимо того, це огидно. І затим вісім разів «Слава Україні, слава…». І думається: припиніть, заспокойтеся, бо це реально нервує. Ми ж відчуваємо, що часто це нещиро».
Акцентував він увагу і на нюансах спілкування з людьми з протезами: «Завжди чую прохання від хлопців і дівчат не робити вигляд, що він чи вона якось інакше виглядають. Побачили – і далі дивіться в очі людині, коли говорите з нею, адже спілкуєтеся з людиною, а не її протезом…
Коли бачите людину, наприклад, без кисті, яка намагається відчинити двері, ніколи не спішіть і не відчиняйте перед нею ті двері. Можливо, ця людина вперше в житті після ампутації пробує впоратися з практичним завданням самостійно. Краще запитати, чи потрібна допомога? Якщо людина хоче впоратися самостійно, має на це право».
МОТИВАЦІЯ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ
«Люди з протезами не потребують вашого жалю та співчуття», – зауважив під час зустрічі в реабілітаційному центрі «Unbroken» і ветеран із протезом Олексій Гущин (позивний «Монтана»), котрий після поранення та демобілізації переїхав із родиною жити до Львова.
Сам же він із Миколаєва, тривалий час працював за кордоном на круїзному лайнері, пройшовши шлях від офіціанта до керуючого магазином Duty Free. Та з початком повномасштабки повернувся і пішов на фронт добровольцем. Поранення отримав на Запорізькому напрямку від вибуху дрона. Після протезування Олексій на деякий час знову повернувся у бригаду, а нині працює інструктором з тактичної медицини.
Зізнається, що головною його мотивацією до відновлення стала родина і маленький син. Тож він швидко «став на ноги» після ампутації. Ветеран розповів: «У березні отримав поранення, а у серпні-вересні уже став на протез. Але зауважу, що без нормальної психологічної реабілітації не можна фізично відновитися».
ТЕРАПІЯ МИСТЕЦТВОМ
Тому в реабілітаційних центрах зачну увагу приділяють різним методикам саме психологічної реабілітації. Так, у Львівському центрі «Unbroken» ветерани, які відновлюються після поранень, активно займаються арттерапією. Їхні картини прикрашають стіни коридорів лікарні. Є спеціальна майстерня для занять.
«Ти іноді не знаєш, до чого у тебе є хист, – говорить Олексій Гущин. – А тут у тебе є час, можливості та умови. Та ж арттерапія допомагає відновлювати нейронні зв’язки».
Також в екосистемі «Unbroken» діє проєкт «Театр Незламних» (терапія мистецтвом), який допомагає ветеранам інтегруватися в суспільство та відновитися психологічно.
Журналістка «Сільських новин» теж переглянула комедійну п’єсу «Директор ліфту», яку поставили та зіграли пацієнти і працівники «Unbroken». За сюжетом, в одному ліфті зустрічаються різні персонажі, і кожен зі своєю історією.
А ще тут був епізод, своєрідний майстер-клас, як не можна говорити з ветеранами.
У цілому п’єса про те, що навіть у найскрутніші періоди у житті є місце для гумору, любові та надії.
НЕ ВАРТО РОБИТИ ВИГЛЯД, ЩО У НАС НЕМАЄ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ
Про те, як не треба спілкуватися з ветераном з протезом, говорив і Олексій Гущин.
«Наше суспільство досі не може прийняти реалії, що в нас дуже багато людей з ампутаціями, у кріслах колісних, – поділився спостереженнями Олексій. – І реагують так, ніби раніше не бачили людину з інвалідністю. Просто витріщаються…
Інша справа – діти. Немає нічого дивного, коли вони реагують по-своєму: вони можуть витріщати очі, тицяти пальцем. Це нормально, бо вони – діти, вони щирі. А от реакція батьків на це іноді дивує.
Якось я гуляв із сином на майданчику. Підійшла дівчинка. Показує на мій протез і запитує у свого тата: «Що це таке?» І він їй: «Тихо, тихо… Я тобі потім поясню».
Що він потім пояснить своїй дитині? А міг би підійти до мене, спитати, можна і самому спробувати одразу пояснити. Насправді це легко. Кожна дитина знає, що таке окуляри. Вони допомагають бачити. А коли є травма ноги – протез допомагає ходити.Тут же нічого страшного немає. Не можна робити вигляд, наче людей з інвалідністю у нас немає».
ЩО НАЙБІЛЬШЕ ТРИГЕРИТЬ
Олексій Гущин зізнається, що ветерани потребують не стільки вдячності, як поваги. Дуже тригерять запитання: «Чи вартувало воно того? За що ти втратив ногу на війні? Скільки грошей заплатили?»
Ветеран розповів: «Деякі чоловіки таким чином намагаються виправдати свою відсутність у війську, або свою незалученість до підтримки Сил оборони, і знецінюють те, що роблять військові зараз. І починається: «Я не піду воювати за депутатів», «За кого воювати – за Зеленського?» Ніби всі ми пішли воювати за депутатів, або за Зеленського. Іноді коли я чув: «За що ти воював?», відповідав «За Зеленського». І потім бачив розгубленість в очах: «Чи він жартує, чи серйозно говорить?»
Тож війна, мов той маркер висвітлює людські якості. А ще – це випробування для подружніх стосунків, через які не усі проходять.
«Коли чоловік мобілізується, то мобілізуються і його дружина та діти. І дружина бере на себе твої обов’язки», – зауважив Олексій. Та й спілкування з чоловіком-військовим, який на фронті, теж досить специфічне.
«Коли у тебе мозок і розум заточений у цей момент зовсім на інше, то цивільні проблеми для тебе далекі», – зазначив він.
Олексій Гущин наостанок наголосив: «Як ветерани мають робити крок назустріч, так і цивільні мають розуміти, як будувати комунікацію».
ПОРАДИ ПСИХОЛОГА
Травмо-інформована комунікація базується на принципах безпеки, поваги до особистих кордонів і рівності. Головне правило – бачити в людині особистість, а не її травму чи протез. Спілкуйтеся відкрито і уникайте жалю, нав’язливої допомоги або фокусування на втраті.
Ключові правила спілкування
Правильні терміни
Марія Боднар-Шпот, психолог
Оксана ЧЕРКАС. Фото автора та колег.
