Нещодавно до редакції завітала жінка і, навіть не представившись, одразу мовила: «Зі своїми справами у Чутовому я вже впоралась, до автобуса ще довго, тож маю годинку. Дозвольте присісти і продекламувати вам власні вірші. Свого часу їх друкували на сторінках «Сільських новин», мою творчість оцінив тодішній редактор Іван Антонович Михайліченко».

І полинули з її вуст поетичні рядки про сумне сьогодення:
«Синку мій дорогий,
ти від мене далеко-далеко,
Ти у тій стороні, де ніхто
не проллє твою кров,
Де летять замість куль
білі ангели, наче лелеки,
Де панують лиш спокій
і вічна-превічна любов…
Ти був добрим дитям,
я любила тебе, як уміла,
Ти був щастям моїм,
ти був сонцем ясним у вікні.
Як же гірко мені –
не для того тебе я ростила,
Щоб ти раптом загинув
у страшній тій безглуздій війні.
Я берізку тобі в головах
посаджу білокору
І навчу шепотіти на ніч
колискову свою,
А сестричку її посаджу
біля нашого двору,
Щоб частенько у снах
ти вертався у нашу сім’ю».
Після останнього рядка запанувала тиша… Сльози заважали говорити. Та все ж, оговтавшись, розговорилися. Звати самобутню поетесу Ірина Минькач, родом вона з Волині, а нині вже три десятки років проживає у Новій Кочубеївці.
Найперше поцікавилася, як давно вона складає вірші, і що її спонукає до творчості.
«Ой, давно! Ще зі школи, – мовила Ірина Миколаївна. – Де воно береться – й сама не знаю. Щось побачила, щось вразило, щось розхвилювало, щось обурило – й одразу з’являються римовані рядки. Дещо записую, дещо тримаю в голові, а багато чого й позабувала. Купи зошитів з віршами у мене немає.
Люблю писати гумор, колись і на політичну тематику був. Зараз же з’явилося інше – події у нашій країні. Ось, наприклад, вірш, до написання якого мене спонукала загибель односельця, в якого залишилися двоє зовсім маленьких діток:
«Кому була потрібна та війна,
Яка у тридцять літ життя забрала,
І матір, що ростила та плекала,
Торкнулася одразу сивина?
Кому була потрібна та війна,
Якщо заплакали два братики-близнята,
Бо бачили маленькі оченята,
Як забирала таточка труна?
«Кому була потрібна та війна?» –
Питає молодесенька дружина,
Яку, подарувавши два чудових сина,
Спіткала раптом доля вдовина.
Кому була потрібна та війна?
Уже сусід не привітається ніколи,
І вже не вийде син із батьком в поле,
Щоб подивитись, як зійшла озимина…
Кому була потрібна та війна?»
Ірина Минькач розповіла, що, окрім віршів, вона пише ще й прозу, при нагоді пообіцяла надіслати для ознайомлення, а може й для друку. Запитала в неї, чи не задумувалася вона видати збірку своїх творів. На що жінка відповіла: «Колись були у мене знайомі журналісти із «Зорі Полтавщини». Так от один, прочитавши мою писанину, сказав, що вона «не дотягує» до якогось там рівня. Може ці слова дещо «обрізали» мою впевненість у своїй творчості.
Але я раділа, що друкували їх і у нашій районці, і у волинській, куди я надсилала. А ще мені приємно, що пісня про матір на мої слова лунала зі сцени у виконанні учасників новокочубеївського гурту «Відродження»».
Хто ж така Ірина Минькач? Звичайна сільська жінка, яка любить господарювати і живе з того. Розповіла, що колись утримувала до сотні качок на продаж, а нині, каже, ця справа невигідна. Тож зараз займається городництвом, все вирощене возить на базар у Полтаву і за багато років вивчила сезонний попит покупців.
«Звичайно, що за робою світу білого не бачу та й важкувато вже крутитися. Оце вирвалася до Чутового пенсію оформляти, а воно паперова тяганина ще та. Відчуваю, що не раз доведеться їхати. Тож ще зустрінемось», – мовила на прощання Ірина Миколаївна й охоче погодилася на фото в газету.
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.