16 квітня у Свято-Успенському кафедральному соборі Полтави відбулося прощання із 41-річним воїном-захисником ДАНИЛОВСЬКИМ Романом Володимировичем.
Народився у Закарпатському селі Нанково. Його дитинство промайнуло на Полтавщині. Батько Володимир Степанович був священиком, тому родина не раз змінювала місце проживання. Тож шкільні роки Романа минали в одній із полтавських шкіл, Скороходівській, а у 2002 році отримав документ про повну загальну середню освіту у Чутівській загальноосвітній школі.
Про вибір професії довго не роздумував – вступив у 2007 році на навчання до Полтавського національного технічного університету за спеціальністю «Видобування нафти і газу». Мрію працювати саме у цій галузі виношував ще зі шкільної парти, а прикладом йому слугували знайомі батька – начальники бурових, з якими він спілкувався під час зведення храму Андрія Первозваного у Чутовому.
Другу вищу освіту Роман Даниловський здобув у Івано-франківському університеті. З родиною проживав у Полтаві. Працював на керівних посадах, зокрема, був головним інженером АТ «Укргазвидобування» в обласному центрі.
29 вересня 2023 року був призваний на військову службу до 169-го об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’язку. Останнім місцем його служби була військова частина А4935, де обіймав посаду радіотелефоніста відділення зв’язку.
У березні Роман Володимирович прибув додому у відпустку. Йому пощастило побути у колі родини, відсвяткувати день народження дружини Олени, поспілкуватися з друзями.
«Головне – востаннє побачився з матір’ю, яка наразі має дуже слабке здоров’я, – із сумом зазначив брат Степан Володимирович. – Третього квітня Роман відбув на службу, а наступного дня у нього різко погіршилося самопочуття. І вже п’ятого числа ми отримали сумну звістку: під час транспортування до однієї з лікарень Миколаєва його серце, на жаль, зупинилося».
Поховали Романа Даниловського на Затуринському кладовищі на території меморіалу полеглим захисникам України. Попрощатися із захисником України прийшло чимало людей: родичів, кумів, друзів; вшанувати пам’ять Романа приїхали представники Чутівської та Скороходівської громад.
Близькі знайомі родини військовослужбовця у спілкуванні із журналістами характеризували його веселим, компанійським, надійним, справжнім чоловіком і батьком. А кума Світлана крізь сльози мовила: «У моїх вухах і досі дзвенять його слова: «Хочу повінчатися. Не хочу помирати не вінчаним».
Смерть обірвала життя Романа в одну мить, не давши реалізувати плани і задуми, позбавила можливості піклуватися про рідних, радіти дітям, милуватися на цьому світі створеною Господом красою. І лише добрі згадки про світлу людину збережуть у своїй пам’яті всі, хто знав Романа Даниловського, хто з ним навчався і працював. А для дев’ятирічної доньки Насті спомином про тата залишиться Державний Прапор України, який їй вручив на церемонії прощання військовий офіцер.
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.
