Другого травня жителі Скороходівської громади схилили голови у журбі – «на щиті» повертався до рідного дому житель Скороходового ОДАРЕНКО Валерій Петрович.
Тривалий час він вважався безвісті зниклим, та рідні все ж плекали надію, що настане той день, коли зможуть обійняти дорогу людину. Але реалії, на жаль, виявилися гіркими й пекучо-болючими…
Живий коридор був настільки велелюдним, що здавалося все селище вийшло зустрічати траурний кортеж із тілом захисника, а море квітів і тепле весняне сонце супроводжували його останній шлях до місця вічного спочинку на Алеї Героїв центрального кладовища Скороходового.
На траурному мітингу представник 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко повідомив, що строкову військову службу Валерій Одаренко проходив із червня 1995-го по жовтень 1996 року. У жовтні 2024 року його мобілізували до лав ЗСУ. Служив на посаді стрільця-снайпера, був учасником бойових дій.
Майже півтора року прізвище Валерія Петровича було у списках безвісті зниклих, аж поки після обміну тілами, результатів ідентифікації й проведених експертиз підтвердилася його загибель 22 грудня 2024 року. Сталося це поблизу населеного пункту Вікторовка Суджанського р-ну Курської області під час виконання бойових завдань.
«Валерій Одаренко залишився у пам’яті усіх, хто його знав, яскравим променем, символом незламності та добра», – зазначив насамкінець військовий.
Про те, що Валерій пішов на фронт не за славою й не за нагородами, переконливо говорила секретар селищної ради Таміла Підпала.
«Пішов, бо відчував відповідальність за свою сім’ю, за своїх односельців, за ті вулиці, на яких минало його життя», – зазначила Таміла Миколаївна та від імені Скороходівської селищної ради, депутатського корпусу, виконавчого комітету та усієї громади висловила щирі співчуття дружині Наталії Миколаївні, донькам Вероніці, Олександрі, Ірині, братові Юрію, усім близьким загиблого захисника.
Для рідних він назавжди залишиться не просто символом мужності, а коханим чоловіком, турботливим батьком і братом.
Валерій Одаренко після строкової служби кілька років працював водієм у місцевому АТ «Павлівське», згодом став приватним підприємцем. Мав умілі руки, займався ремонтами, тож у пам’яті багатьох, кому якісно створював комфорт у домівці, він залишиться добросовісним майстром, чесною і відповідальною людиною. У вільний від роботи час поспішав до лісу, любив збирати гриби. Й не важливо, чи повний був кошик, головним для чоловіка були надихаючі хвилини відпочинку.
Директор опорного закладу «Скороходівський ліцей» Валентина Удовиченко розповіла, що у Валерія Петровича було багато друзів. Він знаходив підхід до кожного – від колег по роботі до знайомих його дітей. Він, немов магніт, притягував до себе оточуючих, поруч з ним завжди було затишно й надійно. Коли збиралися компанією, Валерій був, як те лагідне багаття, біля якого всі могли погрітися.
Жартував щиро, а коли говорив: «Я зроблю!», то це було стовідсотково. Зі слів дружини Наталії Миколаївни, мати такого чоловіка і друга – це справжній подарунок долі.
Не судилося Валерію Одаренку довше жити і радіти у сімейному колі, не здійснив багато чого із задуманого, не встиг… не доробив… не доказав…
У пам’ять про дорогу людину рідним залишиться Державний прапор України, який вручив Сергій Бездітко дружині військовослужбовця, а побратим рядового Одаренка, не стримуючи скупої чоловічої сльози, передав родині прапор окремої механізованої бригади і бойовий шеврон.
Наталія ЛОСЬ
Фото автора.
