Із великим сумом сприйняла тяжку втрату – загибель земляка-захисника Миколи Олексійовича Сергієнка – Скороходівська громада. Її жителі 16 травня, прихиливши коліна, встеляли дорогу квітами похоронному кортежу із тілом солдата, який віддав найцінніше – своє життя заради того, щоб ми могли жити у вільній країні.
Микола Сергієнко народився 31 липня 1983 року у Скороходовому в робітничій родині. Навчався у місцевій школі. Сусіди згадують його добрим, жвавим, товариським хлопчиком. Мав багато друзів. Після закінчення школи навчався у Полтавському ПТУ №4, де здобув професію кухара. Але за спеціальністю не працював і дня. Його тітка Світлана Гвоздік зауважує: «Йому, мабуть, генетично від батька передався хист до будівельної справи. Тому пішов одразу працювати у місцеву будівельну бригаду цукрозаводу імені Артема».
Рідні згадують, що Микола був досить висококласним плиточником, професійним шпаклівщиком і муляром. Усе, за що б не брався, вдавалося і горіло в руках. І саме на будівництві знайшов собі дружину Ольгу. Спочатку працювали разом, а у 2012 році одружилися. І потім – всюди поруч: і на роботі, і вдома. Працювали на будівництві у Полтаві й Києві. Згодом переїхали до Харкова, де проживала його тітка Світлана Гвоздік та інші рідні. Саме Світлана Миколаївна, коли у 2010 році померла мати Миколи, стала для нього другою мамою. В усьому підтримувала і допомагала. «Він з нею усім ділився», – розповіла дружина воїна. У Харкові працював у будівельній компанії, планував з часом отримати квартиру.
Але його мирне життя і мрії перекреслило повномасштабне вторгнення рф.
Микола Олексійович кожен приліт по місту сприймав з болем. Він не міг повірити, що сусідня держава так віроломно напала. «За що, чим ми завинили?», – крутилася думка у його голові.
Він і вдень, і вночі працював на розборці завалів після обстрілів. Допомагав вставляти вікна. «Був безвідмовним. Одразу відгукувався на прохання про допомогу», – розповіла Ольга Сергієнко.
Йому, як людині мирної творчої професії, яка спрямована на створення комфортного середовища, було тяжко спостерігати таке нищівне руйнуванням міста. Тому мріяв працювати на відбудові Харкова. Світлана Миколаївна зазначила: «Усе казав, що стільки тут роботи для нього».
Але передусім потрібно було вигнати ворога. Тому без вагань пішов служити до війська, коли у жовті 2024 року його мобілізували. І згодом навіть планував підписати контракт із ЗСУ.
Потрапив Микола Сергієнко до 92-ої ОШБр імені отамана Івана Сірка. Служив на посаді стрільця-снайпера. Його побратим із позивним Зубр так відгукнувся про Сергія: «Він був позитивним і дуже відповідальним. Збирався підписати контракт із нашою військовою частиною. Казав, що знайшов себе в армії. Добре володів зброєю. І холодною, до речі, теж. Навіть позивний у нього був Мачете. Саме цим широким і довгим ножем Микола умів майстерно користуватися». Мачете йому подарували рідні. Солдат їм розповідав, що мачете використовував для розчистки від порослі та гілля для облаштування позиції.
Микола Олексійович був надійним побратимом, сумлінно виконував свої обов’язки. А ще – завжди підтримував зв’язок із рідними, аби вони не хвилювалися.
Тому, коли пішов на бойове завдання, і від нього тривалий час не було звістки, то дуже стривожилися. Світлана Миколаївна зазначила: «Ми через волонтерів почали розшукувати його. Згодом дізналися, що п’ятого січня він вийшов з побратимами на завдання, а шостого зник безвісти». Трапилося це поблизу населеного пункту Руське Поріччя Суджанського району Курської області.
Понад рік у рідних жевріла надія, що він живий. Але восьмого травня 2026 року повідомили, що завдяки ДНК-експертизі підтвердили його загибель.
Тож до рідного селища повернувся на щиті. Поховали його з усіма військовими почестями. Священик відправив панахиду за загиблим. Під час траурного мітингу виступив військовослужбовець 9-го відділу Полтавського РТЦК та СП Сергій Бездітко, від командування співчуття родині загиблого висловив один із побратимів, зазначивши, що Сергій був достойним воїном. Він зауважив: «Нас біля Миколи зібрала не смерть, нас зібрала любов, яку він проявив до своєї держави і своїх рідних. А як ми можемо проявити любов до нього? Це – пам’ятати про нього, про те, яким він був».
Секретар Скороходівської селищної ради Таміла Підпала розповіла про життєвий шлях оборонця та від імені депутатського корпусу, селищного голови, виконавчого комітету висловила щирі співчуття його родині – сім’ям Радченків, Гвоздіків, Чухломіних.
Дружині загиблого вручили Державний прапор України та прапор військової частини. Востаннє прогриміли постріли салютної групи – і рідна земля прийняла свого оборонця.
Оксана ЧЕРКАС
