Журналісти ТОВ «Медіа «Сільські новини» продовжують з’ясовувати, як внутрішньо переміщеним особам вдається адаптуватися на новому місці: звикати до інших умов проживання, працевлаштовуватися, контактувати з місцевими жителями, знаходити підтримку з боку влади. Нещодавно відбулася зустріч з новими жительками Скороходівської громади.
Директорка КУ «Центр надання соціальних послуг» Олена Мяло повідомила, що з 2022 року через громаду проїхали близько трьох тисяч осіб. Понад 300 з них залишилися тут проживати. Вона наголосила, що у першу чергу важливо було дати таким людям можливість жити у новому для них середовищі так, щоб вони не відчували обмежень. Звісно, людина почувається впевненіше, будучи фінансово забезпеченою. Стосовно цього директорка ТОВ «Медіа «Сільські новини» Оксана Черкас зауважила, що із 2024 року держава свідомо зменшила виплати на проживання для ВПО й перейшла до надання допомоги лише найбільш вразливим категоріям, щоб стимулювати економічну самостійність. Але без достатньо розвинених і доступних механізмів працевлаштування цією самостійністю скористатися непросто.
Завідувач відділу соціальних служб у справах сім’ї, дітей та молоді Марина Знахаренко зазначила: «Наша установа надає комплексні послуги для осіб з категорії внутрішньо переміщених, вирішуємо різні проблемні питання, зокрема, й пов’язані із працевлаштуванням. Але, на жаль, непросто запропонувати людям саме ті робочі місця, які б їм хотілося відповідно до їхньої освіти».
Натомість, присутня на зустрічі Оксана Стефанів вважає, що якщо людина схоче працювати, то вона це робитиме і, водночас, розвиватиметься, не чекаючи манни небесної. «Якщо ти плануєш тут проживати, бажаєш якусь користь приносити громаді, хочеш заробляти – ти обов’язково знайдеш себе», – констатувала вона.
Під час зустрічі кожна поділилася своєю історією про те, як вдалося знайти роботу, про вимушену перекваліфікацію, про пошук шляхів для самореалізації.
Оксана Стефанів працює керівником клубу за інтересами Скороходівського будинку культури. «Те, що я роблю, мені надзвичайно подобається!» – мовила у захваті Оксана. А потрапила вона у Скороходівську громаду з перших днів від початку повномасштабного вторгнення. Маючи чоловіка-військового, побувала у різних куточках України, а початок війни застав їхню родину на Харківщині у Липцях, які знаходяться за 10-12 км від кордону.
«Приїхали ми у Филенкове, де жила бабуся чоловіка, й привезли із собою ще 16 людей, – розповіла Оксана Стефанів. – Пробули там недовго і вирушили подалі від небезпеки: Полтава, Кременчук, Хмельницький… Осіли у аж у Чернівецькій області.
Я з тих людей, які вміють себе довго тримати в руках. Але коли чоловік сказав забирати дітей і їхати в Німеччину, я зламалася й дозволила собі пустити сльозу. Відповіла, що нікуди не поїду, не полишу ні його, ні Україну.
Витримала я до липня, а потім попросила чоловіка забрати мене на Полтавщину, де мені комфортно.
Знову приїхали у будинок бабусі, там і залишилися. Майже рік я сиділа без роботи. Для мене той рік був дуже тяжким у тому плані, що це була тиша. Я – вчитель української мови і літератури, німецької мови і зарубіжної літератури, постійно працювала з дітьми, тому перебувати з молодшою донькою у чотирьох стінах для мене було важко.
І несподівано для себе я знайшла таки заняття – стала виготовляти жіночі прикраси – силянки з бісеру. До речі, так захопилася, що працювала навіть, коли не було світла, з ліхтариком на лобі. Наважилася виставляти свої вироби в Інтернет – почали надходити замовлення. Упродовж року мої прикраси «поїхали» у Францію, Італію, Німеччину, Фінляндію, Польщу, Чехію і навіть у США.
Окрім цього, по можливості намагалася долучатися до громадських справ села. Згодом влаштувалася у місцевий будинок культури, де вела гурток для дітей – займалася з ними виготовленням різноманітних поробок.
Потім отримала пропозицію працювати керівником клубу за інтересами у Скороходівському будинку культури.
У колективі всі з категорії ВПО. Маємо дружні стосунки, все робимо разом, підтримуємо один одного, допомагаємо. Мені подобається займатися з дітками. А ще я співаю, виступаю у ролі ведучої на різних заходах».
Колектив Скороходівського будинку культури нині очолює Вікторія Темченко. Рідну домівку у Харкові довелося їй покинути 20 квітня 2022 року після масованого обстрілу.
«Для мене адаптація була дуже тяжкою: інша місцевість, інші люди, взагалі інше життя, – пригадує Вікторія. – Рік я не працювала, все збиралася додому. Свою дитину водила на заняття зі співів і на гурток. А у будинку культури працювала моя знайома, і я попросилася допомогти зробити на Новий рік якусь локацію: прикрасити сцену чи оформити фотозону у фойє. Я – людина творча, адже 18 років я пропрацювала ландшафтним дизайнером.
Згодом тодішній директор запропонував йти до них на роботу, у чомусь допомагати. Але вільних посад на той час не було. Я довго чекала і, водночас, думала про повернення додому.
Уже була й валізи зібрала, аж тут надійшло таки повідомлення про можливість працевлаштування. Так я тут і залишилася. Взяли мене художнім керівником. А через місяць так трапилося, що попередній директор пішов, і мене взяли т.в.о., а невдовзі перевели на посаду директора.
Робота керівником закладу культури була для мене новою. Попервах складно було розбиратися з документацією, але з часом навчилася. Зараз зі злагодженим колективом готуємо різноманітні заходи, я люблю спілкуватися з дітьми, яких до нас ходить чимало, і взагалі мені подобається постійно бути на людях».
З Луганської області прибула до Скороходового Світлана Платонова. «Першого квітня нас обстріляли, а вже наступного дня ми виїхали з дому евакуаційним поїздом», – розповіла Світлана Анатоліївна і з сумом додала: «На жаль, мого рідного селища Білогорівка вже немає…»
По приїзді до Скороходового жінку з донькою і онучкою прийняла квартирувати місцева жителька, в якої вони мешкали тривалий час. Потім винайняли житло, Світлані Анатоліївні запропонували роботу прибиральниці у будинку культури, де вона трудиться й донині, дякує керівництву громади за працевлаштування.
Світлана Данильченко з родиною прожила під окупацією у Запорізькій області кілька місяців. Коли ж, нарешті, трапилася можливість виїхати, в одну сумку зібрала речі й документи, в другу – їжу для себе й дітей і вирушила на Полтавщину до матері.
«Мені було легше, бо я знала куди я їду, – зазначила Світлана. – Й залишати не було шкода нічого. То не була моя рідна хата, ми просто там з чоловіком працювали. З того, що залишили, то це наша робота й дитинство наших дітей, де вони росли і їм було добре.
По приїзді я нікуди не планувала їхати далі, а коли у жовтні приїхав чоловік і вскорості пішов у ЗСУ, тоді я точно зрозуміла, що я вже нікуди не поїду, бо я маю чекати свого чоловіка.
Тоді в мене була маленька дитина, і шукати роботу я не планувала. Так склалося, що я зайнялася волонтерством. Ця справа мене неабияк відволікала.
А з початку цього року я маю вже іншу справу, яка теж виявилася дотичною до моїх бажань – працюю фахівцем із супроводу ветеранів війни і демобілізованих осіб. Це насамперед мені подобається, я хочу цим займатися і вважаю, що буду корисна на цій посаді.
Виїздити я нікуди не планую, їхати назад навіть після деокупації не збираюся. Будуватиму своє подальше життя тут, чекатиму закінчення війни, повернення свого чоловіка – і разом будемо тут щасливо жити зі своїми дітками».
Світлана Данильченко радить не впадати у відчай, спокійно приймати виклики долі, намагатися бути корисним для громади, для сім’ї, для друзів.
Знайшла себе у новій громаді і Ніна Шепель. Її дитинство минуло у Іскрівці, але волею долі жінка п’ятдесят років жила за межами Полтавщини. Після закінчення вищого навчального закладу працювала у сільській школі Харківської області. Її село межувало із Сумською областю і було за п’ять кілометрів від кордону з Бєлгородщиною.
«Коли прийшло розуміння серйозної небезпеки, то від’їхали далі від села, а потім вирішили їхати до Польщі, – пригадала Ніна Миколаївна. – Але через три місяці перебування там повернулися: спочатку я з донькою й онукою, незабаром – друга донька з дитиною. Зупинилися у Скороходівській громаді.
Мені особисто важко було адаптуватися, попри те, що тут мама, сестра, племінники… Але я тут не жила. Відчувала себе відірваною від того життя, до якого звикла, в якому займалася улюбленою справою. Та й з усього, нажитого за п’ятдесят років, забрала лише мішок речей і документи.
Десь через пів року діти повернулися до Харкова, оскільки треба було працювати і займатися справами.
Я шукала роботу самостійно. Звернулася у місцевий заклад освіти. Спершу роботи не було, потім запропонували посаду учителя історії. Так я знову повернулася у свою стихію, стала робити те, що мені подобається, що я люблю, що я розумію й знаю. І це дає мені стимул жити далі».
А щодо ситуації із адаптацією до нового життя Ніна Шепель процитувала слова австрійського психіатра і філософа Віктора Франкла, який вижив у нацистських концтаборах: «Зламалися першими ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім – ті, хто не вірив, що це коли-небудь закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах без очікування того, що ще може трапитися». Вони стали її девізом і до них вона порадила прислухатися усім, кого війна позбавила домівок і звичного життя.
Оксана Черкас повідомила, що у Чутівській громаді для підтримки ВПО діє громадська організація «Чутівський край».
«Схвалюю створення громадської організації, – мовила Олена Мяло. – Адже зараз успішне залучення грантових коштів, будь-якої гуманітарної допомоги чи підтримки можливе за умови діяльності ГО. Донори працюють через людей, через їхні об’єднання, через невеликі благодійні фонди».
У Скороходівській громаді активна ГО «Спільна надія», яку створили місцеві жителі ще задовго до війни.
Ну а в результаті зустрічі присутні дійшли згоди в одному: не потрібно зациклюватися на своїх проблемах і опускати руки. Коли ти активний, відкритий до спілкування, то легше адаптуватися, знайти своє місце у новому суспільстві.
Наталія ЛОСЬ
Матеріал підготовлений за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню
від Українського Медіа Фонду.
