ЛЮТИЙ – 2025
Після незвично теплих грудня та січня цьогоріч, зима таки знову нагадала про себе у середині лютого. Засніжило. Заморозило.
Я часто пригадую бабусине (а потім – татове): «Зима хвалилась – і в марту на припічок намету».
Воно яскраво і зримо випливає з мого далекого дитинства, проведеного на Новосанжарщині, коли зими були передбачуваними і постійними. І нікого не дивували снігові кучугури навіть у другій половині березня. Пам’ятаю, наприкінці п’ятидесятих, коли ми ще жили у казьонній кватирі при сільській школі, батькові, у одну з таких зим, навіть прийшлося проривати цілий тунель серед снігу, аби добратися до погрібника, який стояв одаль на подвір’ї. Згодом, років через десяток, будучи уже старшокласником, я і сам торував траншею до колодязя серед півтораметрових заметів у дворі. Снігу насипало іноді вище заборів і люди так і ходили поверху, натоптуючи стежки.
На самому краю села стояла хата «Вєрки Солдатки», яка часто перебиралася на всю зиму до родичів у Перещепину. Хату ж, по саму стріху, забурковували снігом колючі степові вітри. Сільські дітлахи витягували свої сани, зроблені у місцевій плотні, а то і вдома їхніми батьками власноруч, аж до самого димаря та з галасом спускалися по засніженій покрівлі Вєрчиної хати.
Батько щозими вішав за хатою на вишні кормушку для птахів, саме під вікном, щоб я міг виглядати, спостерігаючи за горобцями та синицями, які товклися на ній. Іноді поласувати насінням із кабака прилітала сойка, розганяючи пташину дрібноту та обриваючи вірьовчини, на яких висіла годівниця. Зовсім зрідка залітало двійко-трійко снігурів та одразу ж відлітали за найменшого шелесту гілок чи скрипу снігу. Коли у домі було несолене сало то його теж підвішували на гілці, особливо у великі морози наприкінці зими. Синиці кумедно вчіплялися в кусочок своїми лапками, іноді «догоридригом», та завзято ласували смакотою. І так упродовж усіх холодів.
А тепло приходило очікувано і дружно – на празник «сорока святих». На дорогах утворювалися ревучі потоки води від танучого снігу, які стрімко збігали у численні балки на огородах і навколишніх полях за селом. Я влізав у батькови резинові «литі» чоботи і перебирався на протилежний бік вулиці «до Сергіїв». То була сім’я, яку по-вуличному звали «кобзарями». Складалася вона із Сергія «кобзаря» та Марії «кобзарівни», поруч жили їх родички Оляна та Ліда, яких теж кликали «кобзарівськими». А так, як мали вони дочку Катерину і двох синів Івана та Сергія (мого ровесника), їх іще називали «Сергіями». Марія «Сергійиха», їхня мати, завжди на «сорока святих» пекла бублики і я не міг утриматися, щоб не попасти у той день «до Сергіїв» та не поласувати того дива. Бублики ті були навіть не з білого, а з сірого борошна, мали хруску скоринку і солонкуватий олійний присмак, але то були , мабуть, найсмачніші бублики у моєму житті.
Тут і зараз, на Чутівщині, де я із сім’єю оселився, після завершення навчання у інституті, зими з часом стали якимись зовсім не такими. «Гнилими» і непередбачуваними, з дощами на новий рік та «водохрещу». Та і сама зима стала приходити «як завжди неочікувано». А не такі уже і часті снігопади з хуртовинами, заметами на вулицях та у дворах і переметами на степових дорогах стали називати не інакше як «сніговими колапсами», а то й «апокаліпсисом».
А я все частіше згадую бабусине: « … і в марту на припічок намету» і все одразу стає таким звичним і зрозумілим, як і в далекому дитинстві на Новосанжарщині, у загубленому серед степів рідному селі…
с.Кочубеївка, Шпиль
17 лютого 2025 р.
